Курилася доріженька - Роман Купчинський

— Пані професорова, бачу, також туди… Цілую ручки.

— Вбігає, знаєте, наша Кася до хати: «Прошу пані, та там таких москалів налапали, сила-силенна!»— Де, що, — питаю. «А ось, — каже, — повели їх!» — Куди? «Не знаю. Може, на замок. А які страшні. Бородаті, з такими кудлами». — А ти бачила? «Мощиха, зі склепу, мені говорила…» Я, знаєте, так як стояла…

Зварич глянув на професорову.

— Тільки не дивіться на мене, бо я не вбрана. Капелюх на себе, парасольку в руки і біжу… Добре, що вас здибала, то, може, щось більше довідаюся.

Балакаючи, пані професорова не забувала весь час енергійно робити собі дорогу.

— Чого пхаєтеся! — обрушився по дорозі якийсь жидок, але професорова того не слухала і не відповідала йому.

— Ходіть скорше! — наглила Зварича. — Потім не діпхаємося або, чого доброго, ще не позволять подивитися.

Саме доходили до одної з казарм, і товпа робилася щораз більш непроходима. Але мало котра жінка спиниться перед такою запорою. Якимсь просто незрозумілим способом професорова грязла чимраз дальше у людську гущу, а Зварич протискався за нею.

Народ стовпився перед брамою, і з поодиноких людей створився якийсь стоногий велет, що ніяк не міг пролізти крізь браму. Зад цього велета корчився, напружувався і тнснув решту тіла, але воно не влізало. Тільки ясна парасолька професорової, як якась пасіками, лізла по хребті велета все вперед і за пару хвилин досягла його голови. Голова, видно, була найширша, бо парасолька при ній спинилася і ніяк не могла пройти далі.

Професорова використала той час на гутірку:

— Ах, коби вже раз побачити тих полонених.

— Звичайні люди, пані добродійко! — вдавав байдужого Зварич.

— Звичайні?!.. Добре звичайні. Злочинці, шубравці, звірі в людськім тілі. Я б їх сама!.. — і замахала парасолькою. — Ви чули, що вони виправляють?

— Чув, але не знати, чи то все правда!

Якийсь жид подивився скоса на Зварича:

— Пан не вірить? — запитався через плече. — Пані професорова правду каже. Б’ють, мордують, ґвалтують.

— Ох, як я їх ненавиджу! — процідила крізь зуби професорова.

Зваричеві зробилося ніяково. Чого він взявся обороняти отих москалів. Хоч би не всі поголоски були правдиві, сумніватися про них було негарно і непатріотично.

Як небезпечно, цього ще Зварич не знав.

— А скільки їх привели? — спитав жида.

— Кілько, не знаю, але досить! Два полки розбили наші в пух і прах! Що не впало, то все пішло до неволі.

Нарешті голова велета, що загрузла в брамі, протиснулась і вповзла на подвір’я казарми. Очі Зварича кинулись по подвір’ю шукати полонених.

— Де ж вони? — спитала професорова.

— Не бачу!

— Може, вже відвели?

— Може… Зараз спитаю якогось вояка. Пане вояк! — звернувся Зварич до першого, що навинувся. — Де ті полонені москалі?

— А от там, під парканом! — махнув рукою вояк.

— Під парканом?! — крикнула розчарована професорова. — А кілько їх?

— Один.

Ясна парасолька помітно з’їхала вниз… Але часу гаяти не було коли, бо із-за брами напливав щораз то новий народ. Заступлять і цього одного.

Пішли.

Під парканом, у холодку тінистої липи гурт людей. Всередині вільне місце, в якім походжають грізні і неприступні австрійські багнети. А між ними невеличка людина в сірім плащі наопашки. Зеленкувата шапка, як поливаний таріль, відсунена на чубок голови. Ні великого чупра, ні великої бороди. Великий хіба ніс, але він ні не додає дикости, ні не різниться нічим від звичайних великих носів.

— То оце всі полонені? — зітхнула пані професорова. — Але бачите, пане Зварич, — додала по хвилі,— є в його лиці щось кровожадне.

Зварич глянув у лице полоненого і ніяк не міг дошукатися кровожадности. Воно якось по-дурному всміхалося, уста жували щось. Тільки маленькі очка хитро бігали довкола.

— Ах, мала б я охоту парасолькою витовкти його по тім великім носі! — пікнула злісно пані професорова.

Мовби зачувши її слова, полонений звернув очі в її сторону. Професорова притихла і злапала Зварича за руку.

— Ох, який страшний. Здається, різав би зараз. Але вже скінчилося панування.

Колесо довкола москаля чимраз то звужувалося, люди освоювались помалу з «небезпекою» і підходили ближче. Вже хтось зважився і питання поставити. Москаль чи не чув, чи не хотів, а може, боявся відповідати. Мовчки їв хліб, весь час по-дурному всміхаючись. Врешті хтось відважніший простягнув руку і доторкнувся одежі москаля. Австрійський вояк крикнув: «Не вільно», — і рука разом з властителем сховалася.

Але народ горів цікавістю. Хотів би був знати про все: і про бої, які перебув оцей сірий чоловічок, і про його звірства, і навіть про те, хто він, звідки, як називається, кілько має літ, чи жонатий і чи дуже боїться. Раз у раз падало в його сторону якесь питання, але, не зловлене, зависало в повітрі на загальне невдоволення. Народ ждав, переступав з ноги на ногу, нетерпеливився. Та якось ніхто не знаходив ради на це.

Врешті таки найшовся один чоловік, що знайшов спосіб.

Якийсь грубий, старший панок підступив до австрійського вояка:

— Пане вояк! Позвольте пару слів запитати того москаля.

— Не вільно! — заявив представник військової влади.

Старший панок не подавався:

— Я тутешній, золочівський адвокат Гартгляс, мене всі знають. І ви мене знаєте, пане вояк!

Військова влада подумала, кивнула головою і обернулася на зап’ятку — знак, що позволення дане.

Товпа в одну мить стихла, як учні в школі, коли вчитель збирається питати. Колесо довкола полоненого ще більше змаліло.

— Слухайте, пане! — звернувся адвокат до полоненого. — Ви капітан?.. Прапорщик?

— Я унтєр!

Товпа на звук з його уст аж колихнулася.

— Унтєр! — пішло від вуха до вуха.

— Як, як? — питали дальші.

— Ундер, унтер — не чув добре.

— Чекайте!

— Тихо…

Пані професорова не могла собі з цією назвою дати ради: «Унтєр — ун-тєр — може, то з французька?!.»— питалася Зварича, сусідів, але ніхто не міг пояснити їй.

— Може, то по-австрійськи генерал? — сказала більше сама до себе, але так голосно, що почув один з вояків, командант сторожі при полоненім. Він гордо випростувався і моргнув вусом.

— То така сама шаржа, як я… капрал! — додав з такою міною, що нібито професорова помилилася, але не дуже.

— Капрал! — пішов прибитий шепіт.

Але стихло вмить, бо адвокат, охолонувши після удару перших ворожих слів, став далі питати.

— А ви сколько австріяков забили?

Полонений зробив рукою рух, мовби відпихав когось від себе. Лице ще більш викривилось дурним усміхом.

— Я фельчер! — сказав голосно, щоби всім стало ясно, що він не винний крови австрійців.

— Фельчер? Фельчер!? Що таке фельчер? — пішло знову довкола.

— Це санітет! — пояснив Зварич професоровій, а вона невдоволено видула губи.