Курилася доріженька - Роман Купчинський

— А як вам здається: ми стримаємо їх?

Зварич сам собі вже кілька разів задавав те саме питання і ні разу не знаходив на нього відповіди.

Далеко десь у глибині пітьми почувся тупіт кінських копит.

— Кавалерія! — шепнув сусід.

«Козаки!» — подумав Зварич.

— Наладувати кріси! — пішло знову з уст до уст.

Десь-не-десь цокнув замок.

Зварич взявся до свого кріса і ніяк не міг дійти, як, властиво, його ладується. Кусник заліза, що виставав збоку, ані руш не хотів податися і відчинити замка.

Вовтузився сам, радився зі сусідом, але нічого з цього не виходило. А тупіт кінських копит кріпшав, зближався щораз то більше… Зварич був у розпуці. За хвилю загориться бій, за хвилю, може, рушать козаки в атаку, а його кріс стільки варт, що незручний кіл з плоту.

На щастя, надбіг сотенний.

— Кріси наладовані? — спитав шепотом.

— Ні, бо не знаємо як.

Сотенний командант нагнувся і відчинив замок.

— Тепер засадіть набій, замкніть назад і відведіть курок… Стріляти аж на команду! — і побіг дальше справджувати виконання наказу.

Зварич зі своїм сусідом набили з тяжкою бідою кріси і прилягли ще більш до землі. Тупіт зблизився вже на таку віддаль, що чути було докладно цокання підків до каміння.

— Halt! Wer da?![7] — скричав хтось на гостинці, а вигук цей врізався як ніж у нічну глушу. Зварич задержав віддих, надслухуючи… Тупіт коней спинився, і якийсь перестрашений голос викрикнув:

— Та то ми… Панські коні ведемо з фільварку.

З розстрільної війнуло полегшею. Хтось навіть підвівся, бо Зварич на тлі трохи яснішого неба побачив сильветку.

Нараз: гри-и-им!! — роздався вистріл, а гук хвилею покотився по полі.

— Nicht schiesse-e-e-n![8] —скрикнув хтось від дороги, певно австрійський старшина.

Повз Зварича перебіг сотенний.

— Хто стрілив? — питався по дорозі.

— То десь направо! — відповів Зварич.

На дорозі чути було, як командант Сроковський розмовляв з людьми, які приїхали. Щось питався, а вони відповідали.

— Ні, нікого!.. Та де!.. Я не бачив!..

Поодинокі слова долітали до Зварича, і він з них виміркував, що розмова йде про москалів. З цих уривків можна було зрозуміти, що москалів не було тут, а врешті, як могли б люди провадити коні, коли б москалі були близько Золочева. Здогади його показались правдивими. Не минуло й п’ять хвилин, як вийшов наказ:

— Збірка на дорозі!

За хвилю вже сотня марширувала в сторону міста. Та як же інакше виглядала вона тепер… Хлопцям від балачок губи не замикалися. Кожний щось мав цікавого оповісти, кожний зазнав якоїсь пригоди. Весело було на душі. Небезпека минула щасливо, а з другої сторони: робили розстрільну проти правдивого ворога і мали боронити місто. Щоправда, впав один стріл і то нехотячи, але могло тих стрілів упасти більше і на ворога… До того радувало всіх і те, що тепер були озброєні, як правдиве військо. Хоч зброя їх — старосвітські кріси, а замість ременя теліпалось кусень шлеї, але добре й те.

Та радість із-за посідання зброї не тривала довго. Сотня замарширувала знову на подвір’я казарми, і там казали віддати назад до магазину кріси та набої. Стрільці знову вийшли безоружними і були лихі, що не могли завтра похвалитися ще й крісами перед другою сотнею. Бо що нічною виправою викличуть заздрість — не було сумніву.

Зварич пішов порожніми вулицями додому. Сумно якось виглядало нині місто. Навіть каварні були позамикані. Здається, фальшива тривога, що козаки перед містом, нагнала страху навіть таким нейтральним людям, як каварники. Саме як скручував на Підвійтя, з бічної вулиці викотився проти нього якийсь обоз.

Зварич пристанув.

Напереді їхала повозка, а в ній пан, пані і діти. Зваричеві прийшов на думку утікач-дідич, про якого нині балакав зі Соляником. А коли ще побачив підводи з усяким добром і з грамофоном наверху, не сумнівався вже, що це той самий.

Тепер зрозумів, де подівався весь день дідич і чому щойно поночі їде далі. Військо задержало його на подвір’ї казарми і випустило вночі, щоб швидко переїхав місто та не викликував своєю появою паніки.

Здається, військо ще не знало тоді цього, що більше паніки робить гуркіт возів, коли вони їдуть ніччю і в противну сторону, як мали їхати і як марширує армія.

Каравана торохкотіла кованими возами по битій дорозі, а з обидвох сторін вулиці відчинялись вікна і виглядали з них вистрашені лиця заспаних золочівців.

Позаду каравани йшло кільканадцять коней. Зварич посміхнувся. Це та козацька сотня, що стільки наробила шуму і проти якої стрільці нині розпускали розстрільну. Перепустивши попри себе втікачів, дійшов нарешті до кватири і зараз кинувся на ліжко, змучений і маршем, і переживаннями. Всю ніч снилася йому війна.

Десь він ніби в Бужанах, боронить приходства, а москалі наступають. Під’їжджають на конях від сторони малинника, а він стоїть на веранді і стріляє зі старого «верндля». Наталка на городці і не може ніяк дістатися до хати. Нараз надбігає якийсь австрійський старшина і прицілюється з малої гарматки. Зварич придивляється, а це не гарматка, але труба від грамофона…

***

Ледве сірий, хмарний день заглянув у вікна домів, Зварич уже був на ногах, готовий до дороги. Потиху, щоб не збудити господарів, вивів ровер надвір і рушив пустою вулицею. Місто спало ще, сповите в ранню мряку, тільки де-не-де проривалась на хвилю тиша. То заторохкотів віз, то загегали гуси десь на передмісті. Ніяких познак війни, неспокою, хвилювання…

Зварич виїхав у чисте поле і, покинувши місто, покинув і думки про те, що в’язало його з ним. За час свойого перебування в Золочеві рідко коли летів гадками в Бужани, хоч як воно і дивно виглядало. Адже мав право, обов’язок і мав чого летіти думками туди… Але-нове життя, нове окруження, нові люди, а наді все завсіди нові вістки полонювали його увагу і забирали його думки. Тепер, коли раптом це все лишилося позаду, з подвійною швидкістю летіла думка в рідне село, до рідних людей…

— Що там діється? Чи здорові всі? Чи Наталка хоч раз подумала про нього?

Навіть не попрощався з нею, як від’їздив… Рано їхав — не було як. Вона ще спала як забита. А може?..

Переїжджаючи попри приходство, бачив, докладно бачив зелену хустку між деревами саду, але, мій Боже, може, ця хустка висіла там ще з вечора?? Зрештою, і служниця може мати зелену хустку!..

Думає Зварич про цю зелену хустку і ще дужче натискає на педалі. Швидко вертиться переднє колесо, підбираючи під себе безконечний шлях,