Курилася доріженька - Роман Купчинський

з очей. Подав швидко Юстині руку.

— Бувай здорова! Не плач, а ще не вмираю, — сказав, щоб себе самого підбадьорити.

Дівчина простягнула до нього якийсь папірець.

— Нате вам образок… Пречистої Діви… Вона вас з-під куль ви… веде… від не… ща… стя… охоронить.

Подала Петрові маленький образочок Матері Божої, пом’ятий і забризканий. Видно, не раз і не два був у її руках, не один поцілунок засох на ньому. Може, й тому таким дорогим був для неї, таким чудотворним видавався… Петро взяв з її дрижачих рук образочок і якось ніяково всміхався. Але всередині в ньому товкся плач, давив горло і запирав віддих.

Розжалоблювало його оте щире прив’язання до нього її простої душі і та велика віра її доброго серця.

— Візьміть його… візьміть, — просила Юстина, мов боялася, що Петро не прийме жертви.

— Дякую тобі, дякую, — відповів і швидко пустився до дверей.

Обвіяв його здоровий, холодний воздух, і відразу стало легше на душі. Хлопці вже розмістилися на возі, оставивши для нього місце на заднім сидженні. Коло воза стовпилися мами, батьки і рідня новобранців. Балакали собі спокійно, немов хлопці не на війну, але навіть і не до війська йшли. Імовірно, здавалося їм, що стрільці — то ніби військо, ніби ні, щось так, як «Січі» або «Соколи».

Петро скочив на віз.

— Пам’ятай, — наказував Городюк, — зараз порозноси листи!

— Петрику, вважай на себе! — кликнула ще пані Городюкова.

Рушили…

Тоді, як на команду, чотири сільські хлопці затягнули рекрутської:

Я в дорогу виїжджаю,

На серденьку тугу маю.

Бувай ми здорова,

Ти дівчино моя…

Розкотилася пісня по селу, як хвиля по ставу. Тоді щойно бухнув плач серед зібраного народу. Зрозуміли всі аж тепер, що хлопці направду їдуть до війська. Адже цілі десятки літ лунала ця пісня в селі тоді, як хлопці до війська йшли.

Новобранці чули позаду плач, і тим завзятіше вимахували капелюхами, і тим голосніше співали. Вже віз давно сховався за хатами, вже й гуркіт коліс потонув у ранній мряці, а пісня ще і ще кружляла біля школи:

…Я в дорогу виїжджаю,

На серденьку тугу маю…

Чи тільки вони мали на серденьку тугу?!. Ось Городюк пішов у садок і там сидить на лавочці, схиливши на руки голову.

А пані Городюкова?!. Клячить у спальні перед образом і трясеться від сердечного ридання…

…Бувай ми здорова,

Ти дівчино моя…

Десь думає собі Петро: «Чи чує ці слова дівчина моя?!»

На приходстві в канцелярії вікно відчинене, а золота голівка вже довго коло нього. Рекрутська пісня залітає і сюди. І клониться золота голівка на руки, а на синіх волошках стільки роси!..

В кімнату входить нечутно пані Керницька.

— Не плач, доню, — говорить ніжно, — і тато вернеться, і… він приїде…

А пісня щораз слабша, щораз дальша…

Вже слів не чути…

Вже тільки поодинокі згуки долітають…

Вже нічого… Знову згук…

І тихо…

Поїхали…

Примечания

1

 Купчинський Р. Дещо про себе // Невиспівані пісні. Нью- Йорк, 1983. С 15

2

  Купчинський Р. Дещо про себе. С 13–14

3

  Купчинський Р. Дещо про себе. С. 14

4

Чи є це Пужани? (нім.)

5

І Броди далеко звідси? (нім.)

6

Що?! Дурний Якимцьо? Мертвий? (нім.)

7

Стій! Хто йде?! (нім.)

8

Не стріляйте! (нім.)

9

Маєте щастя, що я вмію читати по-руськи. Можете йти. (пол.)

10

Чого смієшся? Стій! Ані руш! (пол.)