Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

— Вони ждуть тебе?

— У громадській лазні, їх троє. У мене було шість запрошень, але я встигла побувати лише в чотирьох місцях. Наступного тижня листя зовсім стане багряним, наїде багато гостей, і я буду дуже зайнята… Спасибі!

Вона підвела голову, розчісуючи волосся і мружачись від усмішки.

— Ой, як смішно! Навіть не знаю чому. — Комако неуважно зібрала волосся. — То я піду, незручно перед подругами. Коли повертатимусь, уже не зайду до вас.

— А знайдеш дорогу?

— Знайду!

Однак, піднявшись з місця, вона наступила на поділ кімоно й заточилася.

«Двічі на добу такої незвичної пори — о сьомій ранку й о третій ночі — Комако знаходила час забігти до мене», — згадував Сімамура наче про щось особливе.

Службовці готелю прикрашали ворота багряним листям, як під Новий рік сосновим гіллям і бамбуком: йшли приготування до прийому туристів, охочих милуватися золотими барвами осені.

Усім самовпевнено керував один із тимчасово найнятих службовців, що жартома називав себе перелітним птахом. То був один із тих, що працюють на тутешніх джерелах від зеленої весни до багряної осені, а зимою шукають заробітків на півострові Ідзу — в Атамі або Нагаока. Повертаючись сюди навесні, він не обов’язково влаштовувався в той самий готель, що й торік. Розводячись про свій досвід роботи на людних курортах Ідзу, він поза очі гудив порядки в тутешніх готелях. З клієнтами він був улесливий, та його вигляд виказував у ньому брехливого жебрака.

— Пане, ви куштували коли-небудь плоди акебії? Якщо захочете, я можу роздобути, — звернувся він до Сімамури, коли той вертався з прогулянки.

Плоди акебії разом з лозиною службовець прив’язав до кленової гілки.

Багряні клени, зрубані, мабуть, у горах, були високі — до піддашшя, з навдивовижу великим листям і такі яскраві, що парадні двері, здавалось, сяяли їхньою барвою.

Стискаючи в руці холодні плоди акебії, Сімамура випадково глянув у бік конторки. Там біля вогнища сиділа Йоко.

Господиня підігрівала в мідному казанку саке. Йоко сиділа навпроти й щоразу, коли до неї зверталися, кивала головою. Замість гірських хакама й хаорі на ній було щойно випране й випрасуване просте шовкове кімоно.

— Нова служниця? — ніби знічев’я спитав Сімамура.

— Так би мовити, з вашої ласки. Гостей наїхало чимало, а робочих рук не вистачає. От і найняли її.

— З тієї ж причини, що й вас.

Йоко в номерах не з’являлась, видно, працювала на кухні. Пожильці переповнювали готель, гомін у кухні дужчав, але прекрасного голосу Йоко не було чути.

Якщо вірити покоївці, Йоко мала звичку співати, купаючись перед сном у басейні. Але й того співу Сімамура не чув.

Сама думка, що Йоко тут, у готелі, бентежила Сімамуру, він навіть вагався — запрошувати до себе Комако чи ні. Любов Комако до нього видалась йому марним зусиллям. Виною тому, певно, була його власна душевна порожнеча, схильність до химерних фантазій. Однак вона давала йому можливість відчути пульс того життя, яким намагалася жити Комако. Жаліючи Комако, Сімамура жалів і себе. Що ж до Йоко, то Сімамурі здавалося, що поглядом своїх невинних очей, схожим на промінь світла, вона зможе проникнути в його душу й зрозуміти його розгубленість. Тому його й вабило до неї.

Комако часто приходила до нього й без запрошення.

Якось Сімамура вирядився в гірську ущелину — милуватися гірським потоком в облямівці багряного листя. Коли він проїжджав мимо будинку Комако, вона, зачувши гуркіт автомашини й вирішивши, що це Сімамура, вискочила з дому. Та він навіть не озирнувся. Вона його за це назвала безсердечним. Одержавши запрошення в його готель, вона заходила в номер Сімамури. По дорозі в купальню навідувалася теж. Якщо її запрошували на бенкет, вона приходила на годину раніше й сиділа в його номері доти, доки її не кликала покоївка. Часто крадькома залишала гостей, прибігала в номер Сімамури й перед дзеркалом пудрила обличчя, поправляла зачіску, та за хвильку похоплювалась і казала:

— Зараз піду працювати, у мене ж робота. Ви розумієте, робота!

Наче навмисне, вона забувала в нього якусь річ — футляр для плектра, хаорі чи щось інше, — щоб мати причину вдруге заскочити в його номер.

— Учора ввечері прийшла додому, а в чайнику хоч би крапелька окропу. Щоправда, на кухні залишився суп з місо{31} й мариновані сливи, ото й уся моя вечеря. Все холодне… Сьогодні вранці мене не розбудили, і я заспала — прокинулась о пів на одинадцяту, а збиралася ж устати о сьомій. Усе пішло шкереберть…

І ще розповідала, в якому готелі була спочатку, куди пішла згодом, з усіма подробицями описувала вечір.

— Я ще прийду, — казала й, випивши склянку води, вже від порога додавала: — А може, й ні. Бо на тридцять гостей нас, гейш, усього три. Роботи стільки, що й на хвильку не вислизнеш.

Та незабаром вона поверталася.

— Так важко! На тридцять гостей — тільки три гейші! А мені перепадає найбільше, бо одна гейша вже в літах, а інша — ще зовсім молода, недосвідчена. Та й клієнти абиякі — самі скупердяги… Напевне, якась туристична група. На таку юрбу треба принаймні шість гейш. От піду нап’юся та налякаю всіх!..

І так повторювалося щодня. Комако ладна була крізь землю запастися — мабуть, боялася за себе, не знала, куди заведе її теперішній душевний стан. Закоханість, оповита відчуттям самотності, надавала їй якоїсь особливої чарівності.

— Коли я йду до вас, підлога в коридорі рипить, і мені соромно, що про мене все знають. Хоч і намагаюсь тихо ступати, все одно чують. Іду повз кухню, а вони сміються: «Кома-тян, знову в номер „Камелія“?» Ніколи не думала, що так буду соромитися…

— Та це ж і не дивно, адже ти живеш у такому маленькому селищі, де все на видноті.

— Про нас уже все знають.

— Це неприємно…

— Атож. У такому селищі як пустять про тебе славу, то, вважай, тобі кінець, — сказала вона, та, глянувши на Сімамуру, всміхнулась. — Та нічого, для нас робота всюди знайдеться.

Для Сімамури, що жив на успадкованому від батьків добрі, щирість Комако була цілковитою несподіванкою.

— А хіба не однаково, де заробляти? Тож не варто переживати.

В її байдужому тоні Сімамура почув чисто жіночі нотки.

— Нема чого журитися, правда?.. А взагалі тепер тільки жінки вміють любити по-справжньому… — Комако злегка почервоніла й опустила очі.

Комір її кімоно, що відстовбурчився трохи назад, одкривав її плечі — розкрите біле віяло. Густо напудрене тіло, кругле й чомусь сумне, здавалося схожим і на вовняну