Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

— Справді, в теперішньому світі… — промимрив Сімамура й аж похолов від безглуздої порожнечі власних слів.

— Завжди так було, — просто сказала Комако й, підвівши голову, додала: — А ви хіба не знали?..

Коли Комако підвела очі, прилипле до тіла червоне спіднє кімоно сховалося під коміром.

Сімамура перекладав твори Валері й Алена, статті французьких авторів про російський балет у період його розквіту у Франції. Ці переклади він готувався видрукувати власним коштом у розкішному оформленні й невеличким тиражем. Така книжка зараз не могла принести жодної користі для сучасного театрального життя Японії, але, мабуть, саме це його влаштовувало. Глузувати з власної роботи — в цьому Сімамура, здається, знаходив втіху. Можливо, тут зародився жалюгідний світ його химерних фантазій. Одне слово, квапитися було нікуди. Та ще й тепер, коли він подорожував.

Сімамура уважно спостерігав, як умирають маленькі крилаті створіння.

Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер й неживі падали на татамі. Жучки перекидались на спину й більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли й нарешті витягували ніжки. Їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо й без мук. Та придивившись уважніше, Сімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.

Іноді, взявши пальцями мертву комаху, щоб викинути її у вікно, Сімамура раптом згадував своїх дітей.

На дротяній віконній сітці завжди сиділи метелички, та несподівано Сімамура помітив, що деякі з них уже мертві — вони падали на землю, як сухі листочки. Декотрі падали зі стін. Підбираючи мертвого метелика, Сімамура задумувався: навіщо його створено таким гарним?

Згодом сітки з вікон зняли. Комашиного дзижчання більше не було чути.

Червоно-рудувата барва гір на межі країни снігу стала густішою. У промінні надвечірнього сонця їхні схили, вкриті осіннім листям, тьмяно виблискували, наче були вирізьблені з холодного мінералу. Готель переповнили гості — настала пора милуватися красою багряних кленів.

— Сьогодні я, мабуть, не зможу прийти. Наші тутешні влаштовують бенкет, — одного вечора сказала Комако, забігши на хвильку у номер Сімамури.

Невдовзі з бенкетного залу долинули звуки барабана й жіночий вереск. Крізь цей гамір несподівано зовсім поряд Сімамура почув ясний, прозорий голос:

— Пробачте, будь ласка… Це вам… Кома-тян просила передати.

Йоко простягнула руку стоячи, як листоноша, але відразу похопилась і ввічливо опустилася на коліна. Поки Сімамура розгортав листа, за нею і слід загув. Сімамура не встиг їй нічого сказати. На папері п’яною рукою було написано: «Веселюся, галасую. П’ю саке».

Та не минуло й десяти хвилин, як з’явилася Комако. Хода її була невпевнена, ноги запліталися.

— Йоко заходила? Щось принесла?

— Так, принесла.

— Отже, принесла? — Комако весело примружила одне око. — У мене так радісно на душі! Я сказала, що йду замовляти саке, а сама тихенько вислизнула. Портьє помітив, що я тікаю, й насварив. Та мені байдуже! Хай сварить! Нехай і підлога в коридорі рипить!.. Ой, як мені погано! Тільки зайду до вас, відразу п’янію. А в мене ж іще робота…

— Справді, ти вся аж червона!

— А мене ще робота жде… Що вона сказала? Ви знаєте, вона така ревнива!

— Хто?

— Вона таки когось уб’є!

— І вона, здається, тут прислуговує?

— Розносить пляшечки з підігрітим саке. Стоїть у тіні коридора й стежить. А очі блищать! Вам такі очі подобаються, правда?

— Мабуть, вона дивиться на вас і думає: яке жалюгідне видовище!

— Тому я і послала її до вас із запискою… Пити хочу! Дайте води!.. А яка жінка нікчемна, не дізнаєшся, поки її не зведеш. Скажіть, я п’яна?

Вона заглянула в дзеркало й мало не впала, але встигла схопитися за туалетний столик. Потім випросталась і, війнувши подолом кімоно, гордовито вийшла з кімнати.

Бенкет, видно, скінчився, бо людський гомін раптом стих, лише дзенькотів порцеляновий посуд. Тільки-но Сімамура подумав, що, мабуть, Комако повели в інший готель, як Йоко знову принесла від неї записку.

«Відмовилась від готелю „Гірський вітер“. Йду в номер „Слива“. На добраніч».

Сімамура збентежено посміхнувся.

— Дякую!.. А ти тут прислуговуєш?

— Так. — Йоко кивнула, зиркнувши на нього своїми проникливими, чарівними очима.

Сімамура вкрай збентежився.

Дівчина, яку він часто зустрічав і якою щоразу захоплювався, тепер сиділа перед ним спокійно й невимушено. Сімамуру охопила якась дивна тривога. Надто вже серйозною була вона, ніби опинилася в гущі якихось незвичайних подій.

— Ти завжди начебто зайнята.

— Ага… Але ж я нічого не вмію.

— Я тебе стільки разів зустрічав! Уперше, коли ти поверталася додому з хворим… Ти його так доглядала у поїзді!.. Пам’ятаєш, ти ще просила начальника станції доводити до розуму твого брата?

— Так, пам’ятаю.

— Кажуть, перед сном ти співаєш у басейні?

— Ой, як погано!.. Я така невихована! — Її голос був на диво чарівним.

— Мені здається, наче я про тебе знаю все.

— Невже?.. Вам Кома-тян розповідала?

— Ні, вона мені нічого не розповідала. Вона взагалі не любить про тебе говорити.

— Невже? — Йоко одвела погляд. — Кома-тян добра, але вона нещасна. Будь ласка, не кривдіть її!

Вона промовила це одним духом, а наприкінці її голос ледь-ледь затремтів.

— Але ж я не можу їй нічим допомогти…

Здавалось, Йоко от-от задрижить усім тілом.

Ухилившись від небезпечного блиску її очей, що, ніби насувалися на нього, Сімамура всміхнувся.

— Можливо, для неї було б краще, коли б я швидше вернувся в Токіо.

— Я теж збираюся в Токіо.

— Коли?

— Байдуже коли.

— Може, вдвох поїдемо?

— Ой, з радістю! — не роздумуючи, але цілком серйозно сказала Йоко, аж Сімамура розгубився.

— А домашні не заперечуватимуть?

— У мене нікого немає, тільки молодший брат, що працює на залізниці. Я можу сама вирішувати, що мені робити.

— А до кого ж ти звернешся в Токіо?

— Не знаю.

— Ти з нею радилась?

— З Кома-тян? Ні, не радилась. Вона мені не подобається.

Вологими від хвилювання очима Йоко глянула на Сімамуру, й він відчув, як душу його полонять її дивні чари. Та в цю ж мить любов до Комако спалахнула новим вогнем. Повертатися в Токіо з незнаним дівчиськом, немов з коханкою, — хіба це не жорстоке визнання провини перед Комако? А може, й розплата?

— А ти не боїшся їхати з чужим чоловіком?

— А чого боятися?

— Та невже тебе не лякає, що в Токіо тобі ніде притулитися? До того ж, ти навіть ще не вирішила, що робитимеш.

— Нічого, самотня жінка якось собі зарадить, — сказала Йоко, і її прекрасний голос наче підкреслив кінець фрази. Вона