Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата
Зовсім по-ранковому з чайника виривався струмок пари.
— Час уставати! — Комако сіла коло його подушки. Вона поводилась точнісінько, як дружина. Сімамура потягся й позіхнув. Його рука намацала на коліні Комако її руку й погладила маленькі пальці з мозолями від гри на сямісені.
— Спати хочеться. Хіба вже сонце зійшло?
— Добре спалося самому?
— Ага…
— А ви все-таки не відпустили вусів?
— Так-так, пригадую, останнього разу ти казала — заведіть вуса.
— Та нічого. Я знала, що ви забудете. Зате ви завжди чисто голитеся, аж до синяви.
— А в тебе, коли зітреш пудру, щоки теж наче поголені.
— У вас лице начебто розповніло… Уві сні воно таке бліде й кругле, що вуса дуже личили б.
— А хіба не приємно, коли обличчя гладеньке?
— Воно у вас якесь ненадійне.
— Значить, роздивлялась мене. Це вже негарно!
— Еге, — кивнула Комако й раптом засміялася; її руки, що тримали пальці Сімамури, мимоволі стиснулися. — Я сховалася в шафу. Покоївка навіть не помітила.
— Коли?.. І довго ти там сиділа?
— Тільки коли покоївка заходила в кімнату.
Комако не могла стримати сміху, пригадавши, мабуть, свою витівку, та зненацька почервоніла по самі вуха й, щоб приховати збентеження, взялася смикати ковдру.
— Вставайте! Скільки можна спати!
— Холодно! — Сімамура вчепився за ковдру. — А в готелі вже всі повставали?
— Не знаю. Я зайшла через задвірок.
— Через задвірок?
— Від криптомерієвого гаю видряпалася прямо сюди.
— Хіба там є дорога?
— Дороги нема, зате близько.
Сімамура здивовано глянув на неї.
— Ніхто й не знає, що я тут. Хіба що в кухні почули, як я заходила. Парадні двері, певно, ще замкнуті.
— Ти й тепер рано прокидаєшся?
— Сьогодні не могла заснути.
— А вночі був дощ…
— Невже?.. То он чому бамбукове листя мокре. Ну гаразд, я піду, а ви ще поспіть.
— Який там сон! Я вже встаю! — Не випускаючи руку Комако, Сімамура підвівся. Потім підійшов до вікна й глянув туди, звідки недавно Комако пробралася в готель. Пагорб від криптомерієвого гаю й до середини схилу потопав у чагарниках. Прямо під вікном росли звичайнісінькі овочі — редька, солодка картопля, цибуля тощо. Під ранковим сонцем, вони вразили Сімамуру розмаїттям зелених відтінків. Він ще наче такого й не бачив.
З галереї, що вела до купальні, службовець готелю кидав у ставок поживу червоним коропам.
— Погано їдять. Мабуть, тому, що похолодніло, — сказав він Сімамурі, поглядаючи, як пожива — крихти сушених лялечок шовкопряда — плаває на воді.
Коли Сімамура вернувся з купальні, Комако сиділа в тій же статечній позі.
— В такому затишному місці тільки б шити.
Кімната вже була прибрана. Осіннє сонце проникало глибоко в трохи потерті татамі.
— Хіба ти вмієш шити?
— Та ви що? Я мусила працювати більше за будь-кого з моїх сестер. Відколи я себе пам’ятаю, наша сім’я не вилазила із злиднів, — задумливо промовила Комако, а потім уже жвавіше додала — Покоївка страшенно здивувалася… Кома-тян, каже, коли це ти сюди забралася?.. А я мовчу, не знаю, що відповісти. Не могла ж я знову ховатися в шафу… То я піду. Я сьогодні дуже зайнята. Вночі ніяк не могла заснути, думала, встану раніше та помию голову. Треба ще висушити волосся, укласти зачіску до обіднього бенкету. У вашому готелі теж буде вечірка. Мене сюди ще вчора запрошували, та запізно — я вже погодилась бути на іншому бенкеті. Сьогодні субота, важкий день. Тож до вас завітати я не зможу.
Однак Комако наче й не збиралася йти.
Забувши усі свої справи, вона повела Сімамуру на задвірок. Під галереєю, через яку Комако, мабуть, прослизнула в готель, лежали її мокрі гета й табі.
Зарості низькорослого бамбука, крізь які Комако пробралася в готель, здалися Сімамурі непролазними. Тому вони пішли вздовж городів, туди, звідки долинав плюскіт води. Там була річка з крутим берегом. З каштана долинали дитячі голоси. На траві під ногами валялися зелені каштани. Комако наступала на них, і каштани вилізали назовні. Вони були ще зовсім дрібненькі.
Крутий схил гори на протилежному березі, порослий міскантом, мінився сліпучим сріблом у промінні вранішнього сонця. Ні, то мінилося не срібло — то плив осіннім небом прозорий образ скороминущого життя.
— Ходімо он туди, де видно могилу твого нареченого.
Комако випросталась, пильно глянула на Сімамуру й раптом кинула в нього жменею каштанів.
— Ви що, глузуєте?
Сімамура не встиг ухилитися й каштани влучили йому в чоло. Було боляче.
— З якого дива вам заманулося йти на його могилу?
— Чого ти така сердита?
— Бо багато пережила останнім часом. Я ніколи не легковажила, як дехто, схожий на вас.
— Хто легковажить? Я? — промимрив Сімамура.
— Навіщо ж тоді казати — наречений? Я ж вам казала, що він не був моїм нареченим! Чи забули?
Ні, Сімамура не забув.
Сімамура пам’ятав, як вона сказала:
— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. Та й ми майже весь час жили окремо. От і все. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію.
А коли над тим хлопцем нависла смертельна небезпека, Комако, залишившись ночувати в Сімамури, випалила:
— Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.
Хіба можна про таке забути? Цей Юкіо вмирав саме тоді, коли Комако проводжала Сімамуру на станцію. А коли прибігла Йоко й сказала, що хворому погіршало, Комако не пішла додому й, мабуть, не попрощалася востаннє з бідолахою. Сімамура ніяк не міг забути того Юкіо.
Що ж до Комако, то вона вперто уникала розмови про нього. Нехай він і не був її нареченим, але ж вона ніби й пішла в гейші, щоб оплатити його лікування, отже, її ставлення до нього не було таким уже легковажним.
Комако якусь мить не могла збагнути, чому Сімамура не розгнівався, коли вона кинула в нього жменю каштанів, та враз наче надломилась і припала до нього.
— А все-таки ви щира людина! Правда? Вам прикро?
— Діти он з дерева дивляться…
— Я вас не розумію… Ви, токійці, всі якісь складні. Навколо вас метушня й шум, тож і в душі цілковитий розлад.
— Усе розладналося…
— Глядіть, а то ще й життя розладнається! То підемо на цвинтар?
— Сам не знаю…
— От бачите! Вам узагалі не хотілось іти на цю могилу.
— Ти ж сама вагаєшся.
— Я ще ні разу туди не ходила, тому
