Країна снігу (збірка) - Ясунарі Кавабата

Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п’явка.

— Ні, не треба! Пустіть мене додому.

— А ти анітрохи не змінилася. — Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.

— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.

На її обличчі залишився густий рум’янець, властивий дівчатам з півночі. А випещена, як у гейш, шкіра вилискувала у місячному світлі, наче перламутрова черепашка.

— Ви знаєте, що я тепер мешкаю в іншому домі?

— Після смерті вчительки? Покинула ту кімнатку, де розводили шовкопрядів? Певно, живеш тепер у справжньому будиночку для гейш?

— Який там будиночок! Крамниця, де продають дешеві солодощі й цигарки… Я там сама. Тепер я на справжній службі, за контрактом… Коли повертаюся пізно, читаю при свічці.

Сімамура засміявся й обняв її за плече.

— Я не можу марно витрачати електрику. Адже в них є лічильник.

— Он як…

— Господарі мене цінують, аж не віриться, що я в наймах. Як дитина зарюмсає, господиня виходить з нею надвір, тільки б мені не заважати. Нічого мені не бракує, одне лиш погано — постіль нерівно стелять. Коли пізно прийду додому, вона вже застелена, але то ковдра косо лежить, то простирадло зібгане. А це мені не подобається! Але ж перестелювати не годиться — люди ж старалися для мене.

— Заведеш свою сім’ю — важко тобі буде.

— Всі так кажуть. Така вже в мене вдача. А там, де я мешкаю, четверо дітей. Безлад, звичайно, великий. Я цілий день тільки те й знаю, що прибирати за ними. От розумію, що все знову порозкидають, тільки я відвернусь, але нічого не можу вдіяти з собою. Хочеться жити чисто, наскільки можливо…

— Атож…

— Ви розумієте, що в мене на душі?

— Розумію.

— Коли розумієте, то скажіть — що! — Голос Комако став різким, суворим. — Скажіть!.. Нічого ви не розумієте. Вам би тільки дурити мене. Ви легковажна людина, живете в розкошах… Нічого ви не розумієте. — Потім, уже лагідніше, додала: — Сумно!.. А я дурепа… Ви їдьте собі завтра ж додому.

— Чого ти прискіпуєшся? Ніби так усе просто?

— А то ні? Жорстокий ви… — В голосі Комако вчувся розпач. Але за мить вона заплющила очі й, немов упевнившись, що Сімамура розуміє її становище, спокійно мовила: — Хоч раз на рік, а приїжджайте. Неодмінно приїжджайте хоч раз на рік, поки я тут.

Вона, мовляв, найнялася в гейші на чотири роки.

— Коли я їздила до батьків, мені й не снилося, що знову стану гейшею. Я навіть лижі віддала, коли їхала. Одного я тільки досягла — відучилася курити.

— Так, ти раніше багато курила.

— Коли клієнти частували цигарками, я нишком ховала їх у рукав. Прийду, бувало, з вечірки й витрушу на столик цілу купу.

— Чотири роки, кажеш? Довго…

— Незчуюся, як і промайнуть…

— Яка ти тепла… — Сімамура пригорнув Комако до себе. — А вранці та ввечері тут у вас уже холодно, мабуть?

— П’ять років, як я вже тут. Спочатку така туга брала за душу… Невже, думаю, доведеться жити в такій глушині? Перед тим як провели залізницю, тут було ой як сумно… Та от ви вже третій рік приїжджаєте сюди…

За неповних три роки Сімамура побував тут тричі. «Й щоразу, — подумав він, — у житті Комако ставалися якісь зміни».

Нараз засюрчали коники.

— От набридлива комашня!

Комако встала з колін Сімамури.

Дмухнув вітер з півночі, й метелики спурхнули з сітки на вікні.

Вже знаючи, що густі вії Комако створюють враження, ніби її очі напівзаплющені, Сімамура все-таки придивився зблизька, щоб зайвий раз упевнитися, що це справді так.

— От бачите, тільки перестала курити, як одразу поповніла.

Справді, Сімамура помітив, що в талії вона розповніла.

І раптом воскресла давня ніжність, повернулося все, що приспали час і відстань.

Комако приклала руку до грудей.

— Одна трошки повніша.

— От дурненька! Напевне, то його звичка — її одну…

— Як вам не соромно! Схаменіться!

Комако враз перемінилася. «Таке вже з нею траплялося», — пригадав Сімамура.

— А ти скажи йому, щоб обидві однаково…

— Обидві однаково? Так і сказати: обидві однаково? — Ніжні очі Комако наблизилися до Сімамури.

З цієї кімнати на другому поверсі було чути, як навколо готелю стрибають ропухи й квакають. Тому кваканню не було кінця.

Коли вони повернулися з готельної купальні в номер, Комако, вже заспокоєна, взялася розповідати про своє життя.

Навіть розповіла, що на першому медичному огляді з неї посміялися й довели до сліз, бо вона роздяглася тільки до пояса. Мовляв, вона думала, що це такий же огляд, як і для гейш-учениць. На одне з питань Сімамури вона відповіла:

— Воно в мене настає на два дні раніше, ніж попереднього місяця.

— Гадаю, воно тобі не заважає приймати запрошення?

— Ні… А хіба ви щось у цьому тямите?

Комако щодня купалась у гарячих водах, відомих своїми лікувальними властивостями, ходила на запрошення пішки від старого до нового джерела, жила в гірській закутині, де люди не засиджуються до пізньої ночі, а тому була міцна й здорова. Щоправда, як здебільшого і всі гейші, вона мала вузькі стегна. І все-таки Сімамуру тягло до неї, і він приїжджав у цю глушину аж з Токіо. Йому було жаль її.

— Цікаво, чи могла б я мати дітей? — цілком серйозно запитала Комако. І відразу ж додала: якщо, мовляв, вона підтримує стосунки тільки з одним, то, виходить, вони — подружжя.

Оце вперше Сімамура почув, що в Комако хтось є. Вона розповіла, що знайома з тим чоловіком п’ять років, відтоді, як їй сповнилось сімнадцять. Лише тепер Сімамура збагнув те, що його раніше так дивувало, — чому в деяких речах вона була такою необізнаною і легковажною.

Все, мовляв, почалося тоді, коли вмер перший покровитель, який викупив її з гейш-учениць, і вона повернулася в портове місто. Правда, той новий покровитель їй ніколи не подобався, ні колись, ні тепер; вона не могла відкрити йому своєї душі.

— Це ж добре, що ваші стосунки тривають ось уже п’ять років.

— Я двічі могла з ним порвати. Перший раз, коли найнялася сюди гейшею, а вдруге — коли перебралася з дому вчительки на теперішню квартиру. Та, на жаль, у мене воля слабка. Наполегливості не вистачає.

Той чоловік живе в портовому місті. Він передав її під нагляд учительки, коли та переїжджала сюди, бо утримувати жінку там, де сам мешкаєш, йому незручно. Людина він добра, і їй, мовляв, жаль, що вона ні разу не підпустила його до себе.