Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

його думки до неї.

Минав останній день його побуту на острові. Молодий письмен-

ник не міг знайти собі місця, блукав пляжами й вулицями, шукав

очима ту загадкову жінку, намагався вловити її запах. Але прийшла

ніч, а Єви все не було. Чоловік спакував свої речі до валізи, погасив

лампу й ліг в ліжко. Він знав, що не зможе заснути, що чекатиме на

неї весь час.

По третій ночі у шибку йому хтось тихенько постукав. Він побіг

відчиняти двері, і цього разу йому здалося, що жінка зійшла до нього

просто з місяця – ніч стояла ясна місячна, терпка і тепла. Вона поці-

лувала його і він відчув, що вся вона мокра й холодна, а у волоссі й на

шкірі в неї піщинки, і він грів її, і вони кохалися ніжно, як ніколи до

того, і дихання її теплішало, і темна кімната в дерев’яному будиночку

на острові наповнювалася пахощами жінки – меду й яблук, достиглих

груш і абрикосів, моря і сонця, і лилася над ними пісня, і він поклявся

не засинати ніколи, не відпустити, не втратити її цього разу, а вона

вигиналася на ньому й гладила його, і стала вона гарячою, і волосся

її затулило йому весь світ, а вона цілувала його, і вся напружувалася,

вигиналася і стогнала, і темні яблука її грудей терлися об нього, і він

хотів розчинитися в цьому блаженстві, у цьому темному сяйві, у цій

загадковій жінці.

Зранку він прокинувся у ліжку сам. На телевізорі знову знайшов

85

записку: «Не хвилюйся, я знайду тебе». Спокійно забрав свою валізу,

попрощався з господарем, і поїхав додому. Він чекав її щодня.

З того часу минуло багато років, письменник написав багато кни-

жок, став відомим, але жінки, котру він чекав весь цей час, все не

було. Щороку він їздив на той острів і поселявся в тому самому бу-

динку, але все намарно, жінка більше не приходила до нього. Коли

йому перевалило за шістдесят, він викупив той будинок і поселився

там. Щовечора він сидів на веранді, дивлячись як тоне сонце у водах

моря, а потім всю ніч сидів перед вікном у своїй кімнаті, вдивляю-

чись у темряву, з котрої мала прийти його жінка.

Іноді, коли над островом панує особливо сильний шторм, старому

письменникові здається, що на зубах йому поскрипує пісок, але то

тільки вітер прокрадається у щілини дерев’яного будинку; іноді йому

здається, що він відчуває запах меду поблизу, чує сумну й тривож-

ну пісню, і коли блискавка роздирає темнюще небо світлом, він все

вдивляється згасаючими очима в темряву, з котрої прийде до нього

його пахуча жінка. Він знає, що колись вона обов’язково прийде.

2010, острів Собєшево

86

КІЛЕР

Я – кілер. Це не означає, що так було завжди. Кілером, звісно, я

став, а не народився. Це поетами народжуються, а кілерами і проза-

їками стають. Напевно, коли мене упіймають, всілякі психологи та

інша братія намагатимуться відкопати в моїй душі, в моєму минуло-

му щось таке, з чого виросло моє бажання вбивати. Але воно ніколи

не виростало, воно просто з’явилося.

Я вбивав і вбиваю не для задоволення, а з потреби, з необхідності.

Вперше це сталося не так давно, всього вісім років тому. Тоді мені

було шістнадцять. Тоді я був просто вбивцею, бо вбивав тільки тих,

кого хотів. Потім, коли вже мав визначитися з фахом, роботою й та-

ким іншим, то вирішив, що нічого краще робити я не вмію, робота

мені подобається, вона неодноманітна, цікава, непогано оплачувана,

і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої. Все

простіше: вбив – і вільний.

Пам’ятаю першу жертву. Це був чоловік років тридцяти п’яти,

охайно вдягнений, з м’якими рисами обличчя, із залишками русявого

волосся на майже лисій голові, спортивної статури, метр вісімдесят

зросту. Думаю, він навіть був непоганою людиною. Зрештою, мене це

не цікавило. Я вбивав і вбиваю не за моральними критеріями. Зовсім.

Я вбиваю тих, хто стає мені на шляху.

Жив я з батьками на розі вулиць Петлюри і Вернадського, у п’яти-

поверховому будинку на третьому поверсі, квартира 47. Сім’я моя

була цілком звичайною, нічим не відрізнялася від інших: батько – бух-

87

галтер, мати – вчителька, запої батька і безкінечні материні розмови

по телефону, святкові речі на Пасху і обов’язкові походи на похорони

родичів, сусідів і колег по роботі всією сім’єю, бо так годиться. У мене

була окрема кімната і я намагався перетинатися з батьками якомога

рідше, так, для підтримки миру.

На сходовій клітці, крім нашої, була ще одна квартира. Там жила

пані Люба зі своїм чоловіком, котрого застати вдома було майже не-

можливо, у нього була якась дивна робота і він весь час подорожував,

ну, тобто був у далеких відрядженнях. Я розповідаю це тільки тому,

що цей факт – чи не найважливіший для всієї моєї оповіді.

Я вже вчився на першому курсі університету, інженерно-техніч-

ний факультет, всі діла, мав бути програмістом у майбутньому. До

речі, попри всі свої заморочки, університет я таки закінчив і справді

можу працювати програмістом, якщо захочу. Але я не хочу, бо я – кі-

лер.Вперше я вбив банально. Так може вбити будь-хто, потрібна тіль-

ки сила волі і мужність. Той чоловік, якого я вже описав, мав ім’я Ми-

кола, і час від часу навідувався до пані Люби. Приходив десь о шостій

вечора і перед одинадцятою зникав. Я не можу точно сказати чим

вони там займалися, але, думаю, не віники плели і не рушники виши-

вали. Мої сумніви підживлював ще й той факт, що приходив Микола

тільки тоді, коли чоловіка пані Люби не було. Не знаю чому, але я

почав ревнувати. Років з дванадцяти мені подобалася пані Люба, зре-

штою,як і більшість жінок у нашому під’їзді, будинку, мікрорайоні. У

кожній жінці було щось неймовірно викаюче, сексуальне, прекрасне.

З багатьма з них я провів незабутні хвилини у мріях. Я прокидався

і засинав з думкою про те, як котрась з них тихо підходить до мене