Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— Писала, відповіді не отримувала, тоді атакувала в бюрі. Часом навіть стояла перед входом і пильнувала його.

— А він що?

— Він проходив повз неї з писком на ґвінт[35].

— А потім як?

— Потім вони мирилися. Але чекай... Доклади ще десять золотих... Бо то вже понад мої звички. Я відчуваю, як втрачаю кваліфікацію. Знаєш, ми маємо свої дитячі роки і таке інше. Але любімося, як брати, а рахуймося, як жиди.

Довелося викласти ще десятку.

— Добре. Розповідай далі.

— В тих листах вона все, власне, й описала. І ті свої на­магання йому зателефонувати, і підстерігання під бюром, і розпачливі листи. Причиною їхніх сварок була його нехіть розлучитися з Іреною. Він від цього цілком справедливого рішенця всіляко відмовлявся. А вона кипіла і скипала і перетворювалася на фурію. Але минало трохи часу, і то знову була пара голубоньків. Тільки ж так довго це не могло тривати. Я бачив, що він уже втрачає терпець, коли вона стала його вистежувати. Він мусив ховатися перед нею в дні, коли здибався з Аґнєшкою. Але що — він собі сяде до авта і чкурне від неї, потім десь підбере ту Аґнєшку і шлюс[36], Параню, по коханю. І так в кулко[37], розумієш? То помиряться, то посваряться.

— А вона в ті дні, коли не могла з ним бачитися, не здибалася ні з ким?

— Я ж тобі казав... е-е... тобто трішки збрехав, коли казав, що вони мене цікавили лише в парі. І так справді було до певного часу, поки я працював на Ірену. Але коли я став працювати на невідомого пана Ікса, то цікавив мене лише Томашевич, а вже інтимне життя Емілії минало поза моїм пильним оком.

— То ти мусив би знати і про таємне помешкання Томашевича?

— Нічого такого я не помітив. Власне, тих, що мене найняли, теж воно цікавить.

3

В брамі на Сиктуській знову мене зустрів шимон.

— Ви до панни Емілії? Її нема.

— А де поділася?

— Виїхала. На світанку. Викликала таксі. Спакувалася і поїхала.

— Не казала куди?

— Я питав, а вона лише розсміялася і сказала: «Завойовувати світ». Може, в кіні буде ся знімала. Така сьлічнютка де хоч собі місце загріє. А шо там нового чути про пана Томашевича?

— Нового мало, — відповів я, — поки що тупцяємо на місці. — Скажіть, а позавчора зранку Емілія була вдома?

— В п’ятницю? Ні, вона раненько кудись звіялася.

— Коли саме?

— Десь так о сьомій. Я ще здивувався, бо ніколи так рано вона не виходила. Приходила — так, але не виходила. А що скажете: буде война? Бо вже, читаю, Спілка Шльонських По­встанців розпочала запис до Шльонського Лєґіону. Щось то мусить значити, нє?

— То й не дивно, прикордоння мусить в першу чергу бути насторожі.

— А нам, сторожам, уже дали інструкції, як поводитися під час бомбардування, — промовив він пошепки. — Тілько не пишіть ше того в газеті.

— Добре. А коли Емілія повернулася?

— А отого я вам не скажу. Вона зайшла так, що я не бачив.

Я подякував, відтак зайшов до каварні «Президент» на ро­зі Сиктуської і Костюшка й заплатив за телефон. Бодьо взяв слухавку і невдоволено прохрипів:

— Гальо!

— То я, Марко. Скажи мені адресу Емілиних батьків.

— А що? Випурхнула пташка? Ну, файно, нині я добрий, — він назвав адресу в Кривчицях. — Сідай на двійку, гуляй на Личаків, а там пару метрів.

— Я авто маю.

— О! Доробився? Ну, не курва маць засрана? А мені ще гарувати і гарувати!..

На горішньому Личакові пахло праженими крупами, кінськи­ми кислуватими яблуками і паленим картоплинням. Бать­ки Емілії направляли похилений, а місцями й розвалений паркан.

— Що трапилося? — запитав я. — Авто в’їхало?

— А бодай би їм кулка покрутило і в авті, і в голові! — сказав старий. — Адіт-во, заїхав аж на город, все потолочив — квіти, кущі... розвернувся і поїхав. А ми в святу неділеньку мусимо так грішити...

— Може, п’яний був?

— Нє, ще й сміявся!

— Чи нема у вас часом Емілії?

Вони здивовано поглянули на мене і зміряли поглядами з ніг до голови, може, гадаючи, що я її кавалер.

— Емілії? Тої вітрогонки? Нема. Провідала нас на минулому тижні. Забігла на хвильку, якісь цукерки лишила і звіялася. А що — вдома її нема?

— Вона сьогодні звідти виїхала. Куди могла поїхати?

— А ви хто їй будете? — втрутилася стара і прижмурила очі.

Я завагався. Врешті випалив:

— Я з газети. Ось моя легітимація[38].

Вони з недовірою збадали посвідчення.

— З газети... — зраділа жінка. — То напишіть, шо ті авта виробляют! Адіт, ту росли лілії, ту айстри, ту жоржини... все понищене... а я би з того яку копійку мала.

— Але нашо вам Емілія? — втрутився старий. — Шось бу­дуте писали за нашу Емілію?

— Має бути конкурс «Краля міста Львова». Хочемо її запросити. У неї всі шанси його виграти.

— А шо їй з того?

— Грошова винагорода — тисяча золотих.

Вони аж роти пороззявляли.

— У неї є колєжанка, — відразу пожвавішала матуся. — Вона не раз в неї гостювала. Живе на Замарстинові. На самому початку Садової[39]. Такий старий будинок з великим каштаном. Наша Емілія! Хто б подумав!

Я подякував і попрощався. Брехати я вмію.

Їхати через Замарстинів — саме задоволення: повзеш, як тарган, бо всюди страґани[40], ятки, купи народу, всі щось хочуть тобі продати, зазирають у шиби, галайкають. Не вулиця, а суцільний базар. Таке враження, що замарстинівці ніколи не перебувають під дахом, тільки на вибоїстих хідниках і заболочених їзднях. По обидва боки розмістилися шинки, які гордо називаються рестораціями, з великими заїзними подвір’ями, посеред яких пишаються цимбровані криниці з «жу­равлями» і коритами для напування коней, бо тут усі залишають свої вози з кіньми, а самі йдуть пішки до міста, щоб не платити на рогачці «копиткового» за те, що користають з бруківки. Ті вози відразу оточують гендлярі й перекупники, наповнюючи повітря неймовірним галасом, а придбавши щось, відразу, мов мурашки з подушечками, розлітаються по своїх подвір’ях, де на всіх ґанках і балконах розвіваються випрані лахи та простирадла й гучно лопотять на вітрі.

Авто я залишив не доїжджаючи до Садової і далі йшов пішки попри шинки, за шибами яких виднілися юрби людей, що найчастіше сварилися, рвали на собі одяг, волосся і катулялися склубоченими масами з кута до кута. На вулиці перед вікнами збиралися підозрілі типи, заходили до шинків, виходили, шепотілися — то львівські злодії планували свої нічні екскурсії. Час від часу відчинялися двері котрогось шинку, і з криком та вереском вивалювалася громада пияків, які молотили одне одного кулаками. Вражаючий вереск наповнював повітря. Часто блискали ножі,