Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

лилася кров, часом і труп залишався на бруківці, але ніхто на те не звертав особливої уваги, то нічого страшного, бо за хвилину все поверталося на свої місця. Не звертали уваги на той рейвах й обидві випудровані й вишмінковані[41] повії, від яких заносило сопухом і безнадійною нудьгою дешевих готелів, вони ліниво цокотіли розбитими мештиками від одного вінкля[42] до другого в чеканні пропозицій. Нараз зупинилися й заслухалися — на горішньому поверсі однієї з кам’яниць з відчиненого вікна полинула мелодія танґа, пристрасного й гарячого, як полудень Андалузії. Ніхто біль­ше, окрім них і того невідомого, що вмикнув на цілу вулицю радіо, не прислухався до чарівної мелодії. Але так тривало недовго, бо за хвилю відчинилося вікно в сутерині і прогримів захриплий голос розлюченої шимонової:

— Замкнеш, ти, батяре один, вікно, чи ні? Цілими днями вилігується у брудній, непраній постелі та ше й на радійо грає! Шкода, що до каварні не пішов. Певно, грошей нема, бо та його ляфіринда[43] собі нову сукню справила, парадує, як пані з великого дому! Знаємо, з якого дому й чим на хліб заробляєш, знаємо! Пан великий мені, а вже за п’ять разів шпирки[44] не заплатив!

Повії хихотіли. Одна з них, заслухана в танґо, гримнула до відьми з сутерин:

— Тихо, шимонова! Гавкаєте, як пес на воробця. Ой, яка гарна музика!

Сторожиха зневажливо оглянула обох, сплюнула і затраснула вікно.

Я подумав, що, коли пройдуся попри вікна, то господарі, зауваживши мене, можуть сказати, що Емілії нема. В стіні, яка виходила на Замарстинівську, вікон якраз не було. Я переліз через паркан, пригнувся, пройшов попід вікнами до дверей і тихо натиснув клямку. Двері відчинилися. Зсередини долинали голоси — обидва були жіночі. Емілин я впізнав відразу. Дитячий голос належав малюку. Я швидкими кроками перетяв сіни і застав їх в повному ошелешенні. Колєжанка саме годувала малюка кашею, Емілія сиділа за столом і гортала дитячу книжку.

— Хто ви такий? Що вам треба? — обурилася господиня.

Емілія мовчала, винувато потупивши очі. Я ввічливо усміх­нувся.

— Вибачте, що так невиховано з мого боку прокрався, але я був певен, що ви скажете: її нема. А справа доволі пильна.

— Ти його знаєш? — запитала колєжанка. Емілія кивнула.

— Хто то?

— З газети.

— З газе-ети-и?..

Ні, я їй не став плести про конкурс краси.

— Еміліє, мені треба з вами переговорити. Це в ваших інтересах.

— Я знаю, — сказала вона покірно і підвелася.

— Я її нікуди не пущу! — зірвалася на ноги колєжанка, пригортаючи до грудей дитину.

— А ми нікуди й не підемо, — намагався я її заспокоїти. — Лише в садок. Ненадовго.

— Еміліє, — не вгавала подруга, — якшо шо, кричи!

Емілія з опущеною головою вийшла зі мною до саду. Я запитав:

— Чому ви втекли так зненацька?

— Хтось вчора увечері приходив до мене.

— Хто?

— Я не знаю.

— Це той, хто наказав вам зателефонувати Томашевичу вчора вранці?

Вона сполохано глянула на мене.

— Ви вже знаєте?

— Поліція знає теж. Як то було?

— Я його ніколи раніше не бачила. Мені так страшно. Він напередодні того дня, як Янусь застрелився, зателефонував мені і сказав, щоб я домовилася з Янусем зустрітися на віллі. Тобто наступного дня зранку. Говорив таким страшним голосом. Мовляв, це дуже важливо. Але щоб сама не їхала.

— Коли то було?

— По обіді. Біля третьої. Я сказала, що не збираюся це ро­бити. Він тоді сказав, щоб я зателефонувала своїм батькам і поціка­вилася, як там у них справа з парканом. І повісив слухавку. Я зателефонувала і довідалася, що якесь авто розвалило їм паркан, подушило квіти, які мама так любить. Потім він знову зателефону­вав і сказав, що другим разом авто переїде когось із моїх батьків.

Вона захлипала і притулилася до мене. Я обняв її і посадив біля себе на лаві.

— Що було далі?

— Ну, що далі... Він сказав, що буде мене чекати наступного дня вранці біля брами. Щоб я вийшла. Але я не вийшла.

— І що сталося?

— Нічого не сталося. Я батькам зателефонувала, щоб викликали поліцію. А в тата є знайомий постерунків[45], він до них прийшов і пильнував. Але ніхто їх більше не турбував.

— А вас?

— Ще мені телефонував хтось, я не брала слухавки. А з вікна бачила, що прогулювався вулицею такий худий довгий чоловік, неймовірно гидкий, він весь час сіпався.

— Отже, ви не підходили до телефону. А якщо б це був Томашевич?

— Ми з ним не домовлялися. То не міг бути він.

— Хто ж його викликав на віллу?

— Не знаю. Хтось інший. Можливо, Ірена. Їй найбільше розходилося, щоб його позбутися. Я ніколи не замовляла жод­ного вгощення. І не уявляю, яким чином я б могла його заманити на віллу.

— Ну, наприклад, сказати, що завагітніли.

Вона сіпнулася.

— Ні, я б ніколи так підло не брехала. Хоча, думаю, він би втішився, бо його жінка не могла мати дітей.

Вона затихла і перебирала пальцями поясок на спідниці.

— Що було далі?

— Я думала, що вже з тим кінець, що не буде мене ніхто турбувати. Але сьогодні з самого ранку він знову телефонує і каже, що я нечемна дівчинка. Але можу виправитися, якщо зустрінуся з ним. Я сказала, що на жодні здибанки не ходжу. За кілька хвилин він уже грюкав мені в двері. Я пригрозила, що викличу поліцію. Тоді він сказав, що знайде мене під землею. Коли він вийшов на вулицю, я визирнула у вікно, а він мовби відчув, що я дивлюся на нього, і різко підняв голову. Я ледве встигла відсахнутися. Не хотіла б його знову зустріти.

— Що будете робити? Ховатися у своєї колєжанки?

— В мене ще є трохи грошей. В Сяньки чоловік загинув на колії, жити є де. Я вмію шити. Якось обоє дамо собі раду. Як ви мене знайшли?

— Приватний детектив, який вас вистежував, повідомив мені адресу ваших батьків. А батьки сказали про колєжанку. Напровсяк попередьте їх, аби більше нікому не казали, де ви. Поки що. Поліція того збуя шукає. Як знайде, то небезпека для вас мине.

— Правда?

Вона горнулася до мене, як дитинча, шукаючи захист, а мо­же, й опіку. Але що міг би запропонувати я такій кралі?

— Чи ви не чули про ще якесь помешкання Томашевича, окрім того, де він жив на Легіонів?

— Чула. Але не знаю, де воно.

— У Томашевича могла бути ще одна коханка?

Її обличчя злегка напружилося.

— О господи! Я з ним не щодня бачилася. Може, й була.

— Ну, ви не помічали, скажімо, на віллі сліди жіночого, не вашого, перебування?

— Помічала, то й що з того? Туди його жінка заїжджала. Звідки я могла знати, хто там ті сліди залишив.

— А