Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— Але записник в тебе? І ти тепер віддаси його замов­никові?

— О ні! Не такий я дурний. За тих кількасот золотих? Коли я побачив, які там суми, — я його нікому не віддам. Я ще зачекаю. Мій час ще не настав.

— А замовник тобі вже телефонував?

— Звісно. Я сказав, що нічого не знайшов і гроші поверну.

— Ти ж брешеш, що не знаєш замовника. Хто це?

— Не жени так. Може, навіть дуже скоро довідаєшся. А чо­го ти прийшов?

— Чи зустрічався тобі темно-синій «паккард» впродовж того часу, коли ти стежив за коханцями?

— Нє, тоді нє. Але двічі або тричі бачив останнім часом неподалік офісу Томашевича. Я думав, що то якась охорона, яку він найняв, коли йому почали погрожувати.

— Звідки знаєш про погрози?

— Маю таку невиліковну звичку пхати носа туди, куди не просять. Тому кілька разів перевіряв поштову скриньку в його офісі. Брав листа, приходив сюди, над паром відкривав, проглядав, заклеював і повертав на місце. Я в тій справі акуратний.

— А деякі листи не повернув і віддав дружині Томашевича?

Бодьо зиркнув на мене з підозрою.

— Ну-у... зайвий гріш ніколи не завадить.

— Вона тебе не видала. Сказала, що сама їх знайшла.

— Пурєдна кобіта. Мати таку за щастя.

— Але ти граєш з вогнем. Краще б записник віддав мені, а я — поліції.

— Ще чого! Я бідний, як щурик. Мушу на хліб заробити.

— Можеш не встигнути заробити. Коли зустрінешся із замовником?

— Ще має зателефонувати. Може, й не зустрінуся, бо скаже, куди переслати конверт з грішми.

— Чи ти чув щось про ще одне помешкання Томашевича?

— Я ж тобі казав, мене поодинці ані він, ані Емілія не цікавили. Тільки в парі. А вони бували або на віллі, або на Сиктуській, до себе на Легіонів він не водив її.

— І останнє: чому ти мені не розповів про ще одну коханку Тимошевича?

Він розреготався:

— А ти хіба питав?

— Тепер питаю.

— Е-е, то вже за інші гроші! Добре, та біня[33] багато не вартує — дай ще десять золотих, і все розповім.

Я поклав гроші на стіл, він знову згріб і поклав переді мною тоненьку папочку. Там було всього кілька світлин, де Томашевич з дорідною дівицею спацерує містом.

— Що за одна?

— Та то його давня кобітка. Їй до Емілії, як мені до Папи Римського, але, видно, щось вміє таке, з чим нелегко розлучитися, бо він з нею здибався частіше, ніж з Емілією.

— А куди її водив?

— До себе на Легіонів.

— Де її знайти?

— Працювала кельнеркою в «Баґателі», але тепер у «Варшаві». Аґнєшкя ся називає.

— Що ти про неї знаєш?

— То ще та пройда! Вміла голови не одному крутити. Видиш, Ірена про неї знала, але не знала, де її з чоловіком можна злапати. А я не міг за ними всюди поспіти, бо вони на авті, а я на двох. Тоді Ірена підсунула йому Емілію. Ну і Емілія повідомляла її, де вони будуть, а я тоді вже там пантрував.

— Емілія не знала про Аґнєшку?

— Не думаю, що знала. Томашевич з тою не дуже волочився, під’їде на авті, забере, і гайда. То вже з Емілією ходив на спацер.

— Отже, Аґнєшка мусила про це знати? Могла їх десь і побачити.

— Могла. Але він їй добре платив. Бачиш, з Емілією він бавився в закоханого, гроші давав лише кишенькові, на вбран­ня, на їжу, оплачував помешкання. А тій просто платив за кожен раз. Вона й не мала жодних претензій, а надто не будувала жодних планів. На відміну від Емілії.

— А Емілія збиралася за нього вийти заміж? — здивувався я.

— Збиралася. Чом би й ні? Тільки ж він ніяк не хотів розлучатися. Тоді вона впадала в нерви. Я не раз бачив, як вони сварилися. Вона щось йому доводила, він відмахувався. Мабуть, роль коханки її не дуже задовольняла. Я так міркую, їх­ній роман йшов до завершення. Хоч і дуже поволі.

— Коли ти зрозумів, що їхній роман йде до завершення?

— Недавно, — бовкнув він і відразу спохопився, бо, мабуть, не мав наміру в цьому звірятися.

— Що означає недавно? — насів я на нього. — Ти не припинив за ним стежити?

Бодьо насупився, опустив голову і зашморгав носом.

— Мене голова болить, а ти мене тут напастуєш... — пробурчав він.

— Бодю, ти вже проговорився, що «останнім часом» бачив «паккард» біля бюра. Тепер ще це... Ти продовжив за ним стежити? Тепер на чиє замовлення?

— Я не знаю, — він важко зітхнув. — Мені зателефонували і запропонували. Чи я мусив відмовитися?

— Хто зателефонував? Той самий, хто попросив проникнути на віллу?

— Ні, то був інший голос.

— Що саме Тимошевича цікавило?

— Його контакти. Ну, і потім те таємне помешкання. Вони вважають, що він там щось ховає. Але що саме — мені не повідомили. Тільки скажу я тобі... — він скрушно похитав головою. — Я вталяпався по самі вуха. Хтозна, чим це для мене закінчиться.

— Чому так гадаєш?

— Ну, бо за Тимошевичем ще хтось стежив. Не тільки ті, що сиділи в «паккарді»: альбінос і глист, як я їх прозвав. А ще були типові нишпорки, які розмовляли німецькою. Тут я задумався... і захвилювався...

— Ти їх фоткав?

— Та де! — аж сполошився він. — То не та бранжа[34]! Відразу видно стиль і підхід до справи. Нє-е, з такими я б не став бавитися в цюцю-бабки.

— Тепер мені, любий друже, розкажи, що саме свідчило про те, що їхній роман йшов до завершення.

— О-ой, як ти мене забембав! І за що я мучуся й караюся?..

— Не забувай: я все ще твій клієнт.

— Марку, я ж знаю, що ти теж не Крез. І для тебе ті золоті не падають зі стелі. Мене совість починає мучити, коли я тебе дою.

— Не переживай. Я ці гроші в іншому місці відіб’ю. Вали далі.

— Було кілька разів, що вони тривалий час не бачилися. Він їй заборонив провідувати його в бюрі й телефонувати туди. Зрештою, секретарка була попереджена і жодних дзвінків у приватних справах не пропускала далі свого кабінету. Отже, Емілії залишалося телефонувати лише йому на помешкання. Але й тут він або не відбирав слухавку, або відразу її кидав.

— Звідки ти про це так детально знаєш?

Кварцяний задоволено усміхнувся:

— Та з її ж листів.

— А-а, то ти ще й любовну кореспонденцію перевіряв?

— Більше того, я підкупив поштарку, і вона мені повідомляла, коли певні листи повинні були надійти до бюра. А я вже їх чекав у брамі.

— Стривай, чому лише до бюра? Вона не писала йому