Вітіко - Адальберт Штіфтер

Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед і сказав:

— Колись, мій сину, в цій країні, що лежить така благословенна перед нами, не було князів. Хтозна, що тоді діялось, коли твій ліс ріс ще й тут, де ми тепер їдемо.

— Було досить ведмедів і мало мисливців! — крикнув Одолен.

— Марбод зі своїми людьми повбиває всіх ведмедів і турів, — кинув червоний вершник.

— Були часи! — крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

— Проте наші старі навряд чи вміли розповідати про минулі часи, — зауважив червоний вершник, — вони тільки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сім річок і наші предки осіли в країні. В одній частині країни панував той, у другій — хтось інший, а в третій не було нікого, і всі були дуже щасливі, як завжди бувають щасливі, коли починають розповідати про початок життя якогось народу.

— Тепер це не було б щастям, — мовив Велислав, — але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своїх осель.

— Але господарність скінчилася, — зітхнув червоний вершник. — Коли старий Крок склепив очі і його авторитет успадкувала його донька Лібуша, кожен хотів стати її чоловіком і всі тиснулись до неї, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловіка, жила з ним, і вони підпорядкували собі країну, де жили, і від них походили численні нащадки, що завжди тримали ту країну в покорі й були князями: Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржесомисл, Неклан та інші, хто їх знає тепер, і Гостивіт, і Борживой, його син, перший християнський князь, і його онук, святий Вацлав, чиїм братом був жорстокий Болеслав; та інші. Помираючи, вони завжди поділяли землю між синами, і це призводило до суперечок і жорстоких учинків, але ніхто чужий не приходив у Богемію та Моравію воювати з нащадками Пржемисла. Сто років тому серед нащадків Пржемисла з’явився видатний чоловік на ймення Бржетислав, син князя Ульріха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава І, брата святого Вацлава. Бржетислав зі своїми шляхтичами, лехами і жупанами вирішили, що Богемія відтоді має бути неподільна, найстарший із роду Пржемисла мав бути великим князем Богемії і Моравії, а решта нащадків цього роду мали отримати землі в Моравії, жити з тих земель, мали називатися князями і бути підпорядкованими найстаршому князеві. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший і найдосвідченіший чоловік і кожен нащадок Пржемисла мав дбати і про Богемію, і про Моравію, бо міг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Він мав багато онуків. Від свого найстаршого сина Вратислава він мав чотирьох онуків: Бржетислава, Борживоя, Владислава і Собеслава, що тепер великий князь. Від свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, і Оттона, що був князем в Оломоуці, він мав онуків Ульріха, Лютольда, Сватоплука, Оттона і Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князівському престолі став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла і першим серед богемських князів досяг найбільшої пишноти, якої міг досягти, а саме: королівської корони. Коли він помер, його наступником на престолі став його брат Конрад, бо тепер уже він був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзі помер і він, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у роді Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лісі коло Крживоклату. Після похорону наступником на княжому престолі став його брат Борживой, хоча він уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями країни, що його наступником має стати брат. Найстаршим представником був Ульріх, що намагався утвердити своє право, але невдовзі відступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортіло бути князем. Він вдавався до насильства, але марно. Тож потім послав, як я вже розповідав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповісти, нібито Сватоплук кривдив його і тому він перейшов до Борживоя. Той чоловік розповідав Борживою і правдиве, і брехливе, і назвав йому як ворогів тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовіри і став немов чоловік, що піднімається драбиною і обрубує щаблі позаду себе. А коли від нього був змушений утекти навіть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, і великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горів на княжому престолі, він сидів на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.

— Я знаю про ці сумні події, — зітхнув Вітіко. — Князі так вживали владу, що завжди зростало тільки зло.

— Тож ти, мій друже, теж бачиш, які ті князі! — виснував червоний вершник. — Але прийшов чоловік, що поставив межу і стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного і високого чоловіка не було ще ніколи. За весь час його князювання не пролито жодної краплі крові, від ворогів він відборонився, покарав їх, але потім простив їм, а народ зробив щасливим і задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лісі коло Крживоклату, і брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскільки внаслідок порушення принципу наступності на престолі за віком з’явилася непевність у визначенні наступника, можновладці Богемії і Моравії одразу після вбивства Сватоплука самі обрали собі князя, і то Владислава, що вже в найближчі дні після смерті Сватоплука зійшов на князівський престол у Празі. Князюючи вже два місяці, він захотів відсвяткувати Різдво в Градеці й запросив на свято свого двоюрідного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення від німецького короля Генріха V відсвяткувати з ним новорічні свята в Реґенсбурзі. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привітав і гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Реґенсбурґ. Коли великий князь був у Пльзені, примчав вісник, повідомивши, що напередодні Святого вечора князів брат Борживой із військом узяв Прагу та Вишеград і проголосив себе великим князем. Владислав відправив вісника