Green Card - Володимир Кошелюк

Очі сльозяться. Над дорогою величезна біла смуга – «Welcome new marines». Невже все?

Наплічники з касками окремими купками. Ми в каре. Посередині сержант Далуз. Струмені поту блищать на вилицях. Тріпотять широкі ніздрі.

– Ще три місяці тому ви були переляканими шмаркачами. Брудні цивільні, які не здатні відрізнити палубу від гальюна. Тепер ви частина братства. Й це назавжди!

Дріли підносять прямокутні ящички. Сержант дістає невеликі темні значки. Ми стоїмо, тіло тремтить.

Підходить моя черга. Далуз вкладає в руку емблему, міцно тисне.

– Good luck, son. Sorry for cry[31].

– Aye, sir.

Дивно бачити усмішку на його варварській пиці. Сержант ляпає мене по плечу, йде далі. В мене давить горлянку, течуть непрохані сльози. Я витерпів, дотяг. Те, що бачив тільки в фільмах, сталося. Потайки розглядаю емблему – орел на земній кулі з якорем. Яка ж гарна, блискуча, особливо на грязнючій долоні…

Дванадцятий тиждень. Ми боги. Можна носити відзнаки й звертатись до інструкторів за рангом. Ніякої третьої особи. Ніякого «рекрута Раша». Тільки «рядовий першого класу Раш». Нас з десяток на всю учебку з таким званням. Інструктори не кричать. Зранку зарядка й трохи муштри. Готуємось до фінального параду – «Graduation day»[32].

Багато вільного часу. Думаю про своїх. Пишу листи. За ці три місяці отримав два. Вони завжди в нагрудній кишені, аж скипілись від поту. Ще один прийшов перед самісіньким парадом. Охайний мамин почерк витискав сльози. Читав, пожадливо хапаючи рядки. Мова ніжно жебоніла, ніби ковтав пахуче осіннє молоко нашої Кукли.

Мама писала, що вже на роботі, ходять із татом до школи, дід з бабою хазяйнують удома. Описувала, яка погода, що нового. Питала, як там діла, «чи хоч трохи привик на тій чужині»? Вони переживають, але якщо мені добре, то хай так і буде. І бабуся її лає, щоб не ридала й не тужила, – я сам знаю, що мені треба.

На дні конверта якийсь висхлий бур’янець. Понюхав – полин! Як же ж пахне степом! О, бабусині розлогі рядки: «Це зілля з Магури. Візьми цей полин й носи всігда при собі. Ніяка бешиха не причепиться, і погані люди обійдуть стороною. Як схочеш побідить кого, чи трудність обійти, глянь на найвищу точку, й три рази мов – мій верх, твоє право, і буде твоя сторона. Молись, як я вчила, кажду ніч, і боги тебе почують. На все хароше тобі, кріпись і держись там, як можеш». І в кінці: «Цілуємо тебе всі – тато, мама, дід, бабуся».

Заплющив очі. Полин… Дочекайтесь, мої рідні. Я приїду. Але не зараз, не зараз.

Шикування. В парадній формі й білих кашкетах. Навколо плацу лавки й тлумисько людей. Батьки, діди, баби, сестри, дівчата, жінки. Інструктори святкові, з блискучими шаблями. На високій щоглі тріпотить смугастий прапор. Гімн.

Родичі затопили плац. Обіймають, цілують, плачуть. Нік десь побіг шукати бабусю. Я стою віддалік. Тримаю руку на лівій кишені. Там знак – «експерт» за стрільбу. Всередині листи. Вони зі мною. Шкода, що не бачать. Я аж підріс. Зникли одутлі щоки й драглисте пузо. Дублене, бронзове лице, кітель як улитий.

– Ніхто не приїхав?

Сержант Далуз втирає лоба білою хусточкою.

– Ні, сер.

– У Штатах родичів немає?

– Жодного, сер.

– Не тужи, синку. Життя все вирівняє. Я шукав тебе, хочу сказати пару слів. Після учебки за спеціальністю ваш курс відправлять в одну з держав деплойменту. Відразу подавай на громадянство. Три-чотири місяці, й отримаєш. А це вже секретні допуски й інші гроші. Взагалі-то я бачу тебе в снайперській школі.

– Є й така?

– Є. Відслужиш першу кампанію, й подавай рапорт. У тебе справжній талант, синку.

– Дякую, сер.

– Треба рекомендації – звертайся.

– Дякую, сер. Я вас ніколи не забуду.

– Щасти, синку. Бережи себе.

Далуз міцно стис мені руку й пішов. Я судомно ковтнув. Був би тут тато…

– Бабусю – це Ден, я про нього розповідав.

Нік блищав усіма зубами. Невеличка сухенька бабуся пильно зирила з-під білого капелюшка. Пронизливі колючі очиці штриконули аж у печінки. Я усміхнувся.

– Радий познайомитись, мем!

Старенька підійшла ближче. Дрібненькі зморшки розповзлися.

– Я теж рада. Ніккі багато розказував. Буду називати вас Денні. Нічого?

– Добре, мем.

– Кажи, бабуся Марі. Дайте вас обійму – такі красені!

Старенька згребла нас в обійми, аж шиї затріщали. Від неї йшло якесь тепло. На мить здалося – повернувся додому.

– Дене, як плануєш ці десять днів?

– Не знаю. Взагалі хотів відмовитись й рушити на базу прямо завтра. Все одно йти нікуди.

– Поїхали з нами. Знаєш, як бабуся готує гамбо? Язик ковтнеш!

– Незручно якось…

– Поїхали, Денні. У нас великий будинок, лишилась я сама. Тільки й радості, що Ніккі.

– Давай бро, круто відпочинемо.

– Тебе ж друзі чекають, а я…

– Які там друзі! Одні в тюрмі, інші доходять в підвороттях. А після урагану… Наш квартал пропав. Так що – давай.

– Уговорив.

Бабуся Марі ще раз обійняла. Далі рушила в готель, збирати речі. Зібрались і ми. Казарма блищала зразковим порядком – як тоді, першого дня. На плацу ганяли рекрутів з переляканими очима.

Перша фаза. Щасти вам. А ми рушаємо далі.

Новий Орлеан блискотів і переливався новорічною ялинкою. Ми з Ніком ледь живі після прощального рейду по барах Сан-Дієго. Бабуся тільки підсміювалась, коли вивалились з літака зелені, як лайми. Виглушивши на двох чотири літри води, ледве дісталися на місце.

– Денні, ось твоя кімната. Туалет у кінці коридора.

Лягай.

Гепнувся на м’яку постіль. Оце підвертає! За все життя не випив стільки, як за один вечір. Голова тріщить. Треба хоч трохи поспати.

– Денні, Денні, вставай, синку!

У роті наче клоп здох. Насилу підняв голову.

– Ось, ковтни. Враз відпустить.

Узяв теплу чашку. Ковтнув – баньки мало не лопнули. Міцний, пряний дух забив ніздрі. З очей полетіли сльози.

– От і добре. Піду Ніккі напою. Вмивайся, та снідать.

Відвар і холодна вода підняли на ноги. За п’ять хвилин я вже за столом, вдихаю аромати й ковтаю слину.

Стіл заставлений наїдками. Вмощуюсь на високий стілець з точеною спинкою.

– Диви, вже вмостився.

Нік позіхав, наче збирався затягти весь стіл.

– Сідай, алкаш.

– Це ж ти кричав дівці: «Давай рому, давай рому!»

– Вона й дала.

Нік фиркнув.

– Їмо, бо після відвару наче дірка в