Green Card - Володимир Кошелюк
– Нічого, ба, твої молитви скрізь убережуть. Слухай, ми з Деном підемо прогуляємось. Він ще не бачив такої ночі.
– Ти ж знаєш, я не закриваюсь. Гуляйте, тільки до ранку поверніться.
– Ага. Пішли, Дене!
Ніч like a sin[38]. Так сказав зморщений саксофоніст у старому крислатому капелюсі. Облитий червонястим неоновим світлом, він виводив мелодію, наче підступний демон заманював грішні душі.
Ми сиділи в найстарішому барі Штатів й помаленьку тягли «Нитоа^». Схожий на приморську таверну інтер’єр бару вертав у часи Флінта й Сільвера. Вулиці кипіли. Сотні кав’ярень, ресторанів блискотіли барвистою підсвіткою, заманювали народ. Майже в кожному – жива музика й вокал. Вогнисті креолки, дебелі хлопці, наче виточені з чорного дерева, змішались з одутлуватими батьками родин, поважними матусями в футболках і з поясними сумками.
Меткі дівчата з випнутими грудьми видивлялись клієнтів. Жилавий хлопчина в розтягнутій майці штурхонув заслиненого товстуна, що витріщався на дебелу дівку. Прощавай, гаманець. А там знову сакс, й жінка плавно хилитає стегнами, гіпнотизуючи юрбу роззяв. Вавилон, брате, Вавилон…
Десять днів пролетіли, наче мить. Нік востаннє махнув, ховаючись у черзі на посадку. Він на Східне узбережжя – там учебка для його MOS. Я на захід, в Кемп-Пендлтон. Посадка за двадцять хвилин. Бабуся Марі міцно стискає якусь торбинку. От і оголошення на рейс. Старенька міцно обіймає, щось пхає в руку.
– Тепер у тебе два грі-грі. Носи завжди.
Лише в літаку я роздивився, що воно таке. Маленький капшучок з дивної лускатої шкіри. Довгий шнурок. Робити нічого – після сантерії я побоююся бабусю Марі. І люблю. Я наче між родичів – дивних, але своїх. Літак набирає висоту. Бувай, Big Easy[39], сподіваюсь, побачимось.
Рівно за дванадцять годин до потрібного часу я прибув у розташування своєї частини. Здоровенний червоний щит, пальми з боків. Широкі білі літери – «School of Infantry West»[40]. Огорожа, пости. Нові обличчя. Усі тільки-но пройшли BCT[41], круті мужики. Розкладаємо речі, займаємо нари, знайомимось. Немає настороженості, навіть ворожості, як між рекрутами. Усі рівні. Усім на війну.
Перші два тижні гаруємо як прокляті. MACMAP, фізпідготовка, смуга перешкод. «Pugil-stick» гепають по чому попаде. Я прогриз капу, пускав слину, але рекорд не повторив. Усього десяток. Бої дуже жорсткі. Боки в синцях. По всьому training battalion[42] шугнула чутка, що скажений українець віддубасив «Bravo Company» в повному складі. Інструктори із сусідніх рот приходили глянути. Наш сержант страшенно тішився.
Знову казарма, проте режим інший. Більше не пресують. Підйом о сьомій. Ранковий комплекс вправ – і на заняття. Просторі класи з проекторами, суворі інструктори. Нам «пахать» тут п’ятдесят дев’ять днів. Марші й стрільби. Як каже ганері-сержант[43] Вілок: «Every Marine is, first and foremost, a Rifleman»[44]. І ми стріляємо. Сидячи, лежачи, з коліна. Холостими, просто цілимось. Інструктор показує, як швидко міняти магазин. Неслухняні пальці плутаються в снарязі, магазин лізе «не туди». Сержант терпляче повторює.
Марш. Тринадцять миль. У повній викладці. Рухаємось двома колонами. Перший раз думав, що виплюю легені, потім печінку й усі тельбухи. Проте, коли це повторюється кожен тиждень, ноги не виписують петлі, а тихенько болять уночі.
Після шести – «free-time». Хлопці дивляться TV, сидять у телефонах. Я йду в тренажерку. Залізо тягаю не дуже. Так, «базу» – присід і тягу. Більше підтягуюсь, віджимаюсь. Ще завмираю в найдурніших позах. Поки не почне зводити ноги або не затрусяться руки. Я терпів судоми скільки міг. Перед відбоєм ледве шкандибав до казарми. У тренажерці дивилися, як на дебіла. Проте на стрільбищі почувався на коні.
Окрема справа – їдальня. Усі розслаблені, ніяких тобі криків і матюків. Хтось поволі ремигає, гортаючи смартфон, он галасує компанія, що слідкує за футболом на великій плазмі. Їжі гори, бери, що на тебе дивиться. Стріляй скільки влізе, їж до відключки, спортзал на шару – мужицький рай. Я завжди сідав навпроти стіни, де висіла зброя – М-16, АК-47.
Якийсь розумник придумав розвісити на дерев’яних щитах різні стволи. Такий собі домашній затишок…
Минув місяць. Відпрацьовуємо наступ, оборону, дозор. Ганяють нещадно, до солі на камуфляжі й порепаних губ. Сержант Спелінг лише втирає розпашіле лице.
– Думаєте, вхопили світ за яйця? BCT – це дитячий садок. Ви салаги, які не лазять, наче мавпи, а вміють нормально говорити й одягатись. На війні це ніхера не поможе. Ми горбатімось, щоб не здохнуть першого ж дня в якомусь сраному Хреностані. На вихідну!
Дресують, як псів. Кожен рух на автоматі. Особливо заміна магазинів. Стріляємо дуже багато. Працюємо різними ланками. В основному «fire teams» і «squads». «Fire team» – це чотири морпіхи: капрал, кулеметник, другий номер кулемета й стрілець.
Нам попався затятий капрал Мітчел. Йому близько тридцяти й деплоймент[45] в Афганістані. Мітчел ганяє нас, поки піт на касці не виступить. Штурмуємо будівлі. Низькі, високі, просторі й заплутані. Бахкають хлопавки, дим ріже очі.
– Один за одним – прикривай! Тримай сектор!
У казарму залазили ледь живі, запилюжені, подерті.
– О, компанія «надрочу»!
– Ви загоріли, дівчатка!
– Ден, що за білі сліди на штанях? Отримав задоволення?
Каска прикипіла до голови, а язик розпух, наче губка.
– Закрийтеся, сцикуни. Поки ви лисого ганяєте, дорослі дядечки стріляють.
Гомеричний регіт трусив стіни. Ми заганялись один з одного, кидали грубими жартами, пласкими, як палуба. Без образ. Ще півроку тому зграя дебелих лисих мужиків у камуфляжі довела б мене до гикачки. Тепер я один з них. Шалене відчуття.
Добираюсь до нар. Позбавляюсь каски, скидаю «flak»[46]. Треба почистити гвинтівку.
– Ден, серйозно? Навіть води не ковтнеш?
– Піску набрав в усі дірки.
Мій сусід зверху колупається в планшеті, закинувши ноги на бильце. Я розкладаю причандалля й розбираю гвинтівку. Процес заспокоює. Дух зброї заповнює простір, діє, наче заспокійливе. Ось і все. Гвинтівку на місце, упорядкувати форму – і відбій.
До випуску три тижні. Розмови про війну. Інструктори відвоювали не одну кампанію, частенько оповідають у перекурах. Ганері Беркок, кістлявий дядько
