Green Card - Володимир Кошелюк
– А бабуся?
– Вона ніколи не снідає.
Я потягнувся за невеличким хлібцем з твердою запеченою шкоринкою. В мисці парувала яєчня з беконом, томатами, зеленим перцем. Духмяна кава лоскотала ніздрі. На широкому блюді розвалився соковитий кавун. Ми молотили, як з голодного краю. За десять хвилин лишились тільки чисті тарілки й смугасті шкурки.
– Фу-х, треба надіти спортивні штани…
– Звикай. У бабусі голодним не будеш.
– Та я бачу. Куди тепер?
– Побродимо містом. Покажу, що тут і як.
– Добре. Тільки посидимо трохи, бо прямо зараз не встану.
– Ходім, а то бабуся гарячого шоколаду принесе, потім тістечок знайде, далі рис з бобами…
– Пішли.
– Пройдемось Кварталом, послухаємо справжній джаз, полазимо кафешками.
– Поїли, хлопчики? Як тобі наша їжа, Денні?
– Дуже смачно. Особливо ті хлібчики.
– О, це бісквіт. Моя мати передала рецепт. Гуляти?
– Так бабусю, покажу Дену все.
– Тільки не запізнюйтесь на обід. Я готую джамбалаю.
Ми вийшли на широкий ганок. Зграбний біленький будиночок стояв у глибині просторого дворика, оточеного кованою загорожею. Дерев’яні сходинки рипнули. Щось пурхнуло від ноги у високу траву, наче шланг потягли. Я аж підскочив.
– Що за холера!
– Змія.
– Смієшся?!
– Ні, точно. Бува, приповзають. Боїшся?
– А ти ні?
Нік хмикнув.
– Пішли. У нас ще й алігатори є.
Покрутившись вузькими вуличками, вийшли на широкий проспект. Людська тиснява глушила. Юрби туристів, вуличні музики, продавці з лотками, гамір, крик, суміш запахів збивали з ніг, проходили повз, штурхали в плечі, наступали на ноги.
– Це Роял-стріт. Тут завжди до чорта народу. Туристи в основному. Підемо далі – в справжній Ну Орленз[33].
– І тут нічого. Давай трохи побродимо.
– Давай.
Ми повільно сунули людським потоком. Обабіч тротуару стриміли стовпчики з навершями у вигляді кінських голів. Дивовижні балкончики з ліпниною й кованими витребеньками. На багатьох – низки різнобарвного намиста. А ось тут живе справжній оригінал – усе завішане маленькими скелетиками. Дуже багато зелені й квітів.
– Куди далі?
– На площу Джексона. Там я вперше побачив морпіхів.
Годин за п’ять облазили центр, побували біля собору Сен-Луї, зайшли в аптеку-музей, повитріщались на кокаїнові таблетки від зубного болю й ще всіляку дивину. Нік уперто не хотів заходити в магазини вуду-сувенірів, що стриміли на кожному кроці. Лиш рукою махав, мовляв, то все шняга для туристів.
– Справжнє вуду інше. Якщо захочеш, підемо до справжніх бакоро. Бабуся їх усіх знає.
– У неї дім, уважай, у самому центрі.
– Тут завжди жив бабусин рід. Мама, як вийшла заміж, переїхала в будинок на околиці. Там їх і застав ураган.
– Даруй, не хотів нагадувати.
– Та що там. Чотири роки пройшло. Я тієї ночі лишився у бабусі – до півночі гуляв з друзяками. Трохи випив, травички курнув. Батько б прибив. А бабуся приймала яким є. Тієї ночі нас лишилось тільки двоє. Довго шукали своїх. Знайшли тільки за тиждень. В моргах тіла складали купами – з підлоги до стелі.
Я ніколи не забуду той запах. Бабуся носила трави і в кожній трупарні робила ритуал. Я спитав – навіщо? Щоб бакори не забирали дух.
– Це страшно, бро. Співчуваю.
– Пройдемось до кінця набережної – й додому. А то бабуся дасть жару, якщо джамбалая прохолоне.
Поряд хлюпотіла Міссісіпі. Коричнева вода сердито брижилась, плювалась піною, бризкала в лице дрібними краплями. Старосвітські пароплави з гребними колесами катали юрмиська людей, що блискотіли дрібними спалахами, вигиналися біля бортів, ляскотіли дикими дитячими голосами.
Хоч у місті стояла волога духота, тут гуляв холодненький вітерець. Нік мерзлякувато повів плечима. Я мовчав. Навколо почали збиратись люди. Гамірливі підлітки, музики в яскравому лахмітті, якісь творчі особистості з мольбертами. Потягло гіркуватим димком…
Бабуся Марі відразу загрузила роботою. Розставляти миски, перенести їжу з кухні на стіл. Страва ще буркотіла в каструлях, пирхаючи духмяним чадом. Усе було таке пахуче й незвичайне, що ледве ковтав слину. Нарешті сіли.
Джамбалая виявилася таким собі рагу з рису, овочів та м’яса. Воно було гострим і плавким. Незчувся, як вимолотив цілу миску. Далі гамбо – густий наваристий суп. Потім перепав шматок курки, запеченої з овочами. На десерт місця майже не залишилось.
Після обіду сиділи на ганку. Бабуся Марі пихкала довгенькою люлькою.
– Ніккі писав, що твоя бабуся бокор?
Я мало з крісла не впав.
– Та я не знаю, що це точно означає.
– В тебе є грі-грі[34]? Оте, на шиї.
– А, свастя[35] з вовками. Є.
Бабуся Марі обережно торкнулась ланцюжка, колупнула нігтем вовчу голову.
– Сильний грі-грі. Зроблений на бій. З обрядом.
– Це що?
– Захист щільний. Спеціально для воїна. Чую сильних лоа[36].
– Бабуся дала перед від’їздом. Сказала – нізащо не скидати.
– Мудра жінка. Хотіла б я з нею поговорити.
Того вечора ми довго теревенили. Я розказував давні бувальщини, як дідів у Сибір висилали та баби колоски різали в голодний год. Бабуся Марі хилитала головою й геть признала за свого. Доля наших пращурів виявилась схожою – суцільний полон та кріпацтво. Старенька оповіла чимало історій. Вона знала своїх предків по матері до десятого коліна. Ба навіть з якого африканського племені вийшли.
– Ми з народу фонгбе. Тоді на людей полювали, як на дичину. На кораблі перевезли до Еспаньйоли[37]. Звідти потрапили до Луїзіани. У моєму роді кожна сьома дочка – мамбо. Були й бокори. Все було…
Я совався в кріслі. Воно й хочеться спитать, але якось і соромно. Нік помітив, що я менжуюсь.
– Та питай уже про зомбі, чого крутишся!
– Ні, якщо чесно, коли чуєш «вуду», наступне слово, що висне на язиці, – «зомбі».
Бабуся шваркнула люлькою, аж жаринки шугонули догори.
– Людям треба чогось боятись, от і причепились до нзамбі. Зробити таке може середній бокор.
– Що ж воно таке насправді?
– В людини дві частини душі: gros-bon-ange – частка Бога і ti-bon-ange – те, що набувається протягом життя. От якщо бокору вдасться вкрасти частину Бога – людина стає нзамбі.
– Фух-х, аж зимно стало…
Нік заіржав:
– Зачекай, ось підемо на сантерію, то побачиш, як лоа входять у людей.
– Тобі тільки зуби скалить. Обов’язково підемо. Я задумала два грі-грі. Бо шось підказує мені –
