Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

Крок. Іще крок дерев’яними, ніби не своїми ногами. Пунктуальність передусім. Он уже його лискучо-чорна (певно, щойно з мийки) представницька машина. Клацнув замок, і передні двері навпроти водія відскочили-прочинилися так, що утворилася невеличка шпаринка. Сам і не вийшов. Як це типово! Все так, як було в попередньому житті: лише тоненька шпаринка, вузесенький прохід – вушко голки – до нього, до його душі. І спробуй (якщо у тебе вийде) ввібгатися в цю щілину, щоб увійти всередину!

Вона відчинила двері й стала:

– Привіт! То мені заходити, сідати чи що?

Стверджувальний кивок і недбало-іронічне «падай». Ні усмішки, ні привітання людського, тільки уважно-вивчаючий сіро-блакитний погляд. Ну, все ясно! Все, як завжди: вона повинна подолати це мовчання, зрушити цю нехіть, розтопити цей холод живим теплом свого серця.

Як шкода його! Як жаль, що він такий – неприступна сіра похмура скеля, об яку розбивалися й розбиваються хвилі її життя. І немає, і не буде, ніколи не буде на це ради!

А вона змінилася! В чому? Та в усьому! Починаючи з цього вбивчого яскравого червоного пальта (навіщо вона тільки його купила?), нової зачіски і закінчуючи цими просто-таки непристойними дармовисами, що, ніби вирізьблені з картону, й почорнені сніжинки, виразно мерехтять крізь волосся! Але головне навіть не це! Головне – погляд, що світиться (від чого? чому?) і ця прибито-щаслива усмішка!

Так, ця сліпуча голлівудська усмішка! Так і не вдалося її стерти! Який разючий контраст між тією Льоною (сплаканою, з перманентним відбитком смутку, нервового недосипання й вимотування, такою зів’ялою і навіть тьмяною), яку він бачив востаннє січневим холодним вечором, і цією красивою і ніби відродженою, ніби вже з іншого життя…

З іншого життя? З якого такого «іншого»? І яке в неї може бути інше життя? В неї одне життя, і вона повернеться туди, де її місце!

Навіть принюхався до неї, непомітно втягнув повітря з ароматом її парфумів і ще чогось такого приємного й рідного. Щось не так! Що ж не так? Може, вона для нього так убралася? І світитися теж може від щастя зустрічі з ним…

Ні! Не знала вона, що сьогодні увечері він тут буде! Щастя зустрічі… З ним? А якщо ні? Якщо не з ним? Та цього бути не може! Чи може? Їй би такого ніколи й на думку не спало! Чи спало б?

Всю дорогу розповідала про дітей, але він навмисне мчав, як навіжений, намагаючись усіх обігнати, всюди встигнути проскочити на «миготливе» зелене, а іноді – жовте, і один раз навіть на червоне, щоб тільки не слухати її, не чути її слів, що були зовсім не про те! Не про те, чого він хотів, не про те, чого прагнув почути! Вона справді така тупа чи тільки прикидається?!

– Та куди ти так летиш? Мені страшно! Не їдь так швидко!

Ах тобі страшно? А зараз тобі буде ще страшніше! Зараз буде просто неймовірно страшно, бо попереду крутий поворот зі спуском… Так, піддати газу! Йдемо на зліт! Бічним зором бачив, що заплющила очі й навіть голову в плечі увібрала.

Ось так! Так і сиди! І нехай твої сережки (і сердечко теж!) дрібно скачуть!

– Я що, власне, хотів сказати? Я хочу, щоб у дітей був свій власний, розумієш, їхній дім! Я не хочу, щоб мої діти тинялися по чужих квартирах! Я піду, а ви живіть у нашій квартирі…

Взяла його за руку, але він швидко висмикнув її.

– Ну, куди ж ти підеш? Може, помиримося? Як ти вважаєш?

– Не знаю!.. І поки що такої можливості не розглядаю!.. Отже, так, ти сьогодні все збереш, а завтра я після роботи заїду і вас перевезу! Як це не можеш завтра? Який ще день народження? То відпросишся – вдень перевезу!

Дивився в ліве дзеркало заднього виду, вивертаючи з Ладиного двору (цей проклятий дворик став просто-таки рідним за останній час), а в голові дзвеніли гвіздочки її підборів, що віддалялися і вже розтанули в під’їзді. Замислився і заглух, так до кінця й не розвернувшись. Стукнув кулаком по керму, аж загуло десь там, у нутрощах автівки (а вона ж, між іншим, ні в чому не винна), та й рука занила від удару.

Льона так і не сказала найголовнішого! Не спромоглася навіть вибачення попросити за цю всю свою поведінку! За свій дурнуватий демарш! За цю вічну ганьбу, яка незмивною плямою лягла на нього, на всю їхню родину через неї! Вона, бачте, пішла від чоловіка, бо він тиран і деспот, і не повернеться, поки психіатри йому мозок не вправлять! Ну-ну! Ще подивимося, по кому з нас психушка плаче! Ще побачимо!

Нарешті знову завівся. І, рвучко вивернувши, розтанув у ранніх квітневих сутінках.

Уяви собі – разом будемо ми!

Після осені довгих дощів, хуртовин зими.

Через простір, час, крізь вогонь і лід,

Як на двох одна мрія у нас – свій збудуємо світ.

Звідки в неї з’явилась оця звичка – заїдати все солодким? Особливо погане – стресове – нервове – неприємне – яке нищить нервові клітини, які ніколи (ніколи!) вже не відновляться? Виснажує графік робочого дня? З’їж у солодкому блаженстві шоколадку! Воюєш із дітьми за хороші оцінки в щоденнику/табелі? Зажуй враження від їхньої шкільної науки морозивом – снікерсом – зефіром (біло-рожевим чи в шоколаді), потренуй щелепи грильяжем – кошичками – халвою – пахлавою – рахат-лукумом. Дали по пиці? Ну, це вже тягне на Київський або Празький торт…

А що? Алкашам можна? Наркоманам різним можна? А вона чим гірша? Тому сьогодні, біжучи на роботу після переїзду – повернення в рідні пенати, вороття блудного сина, точніше, дочки (і для чого вона тільки на це погодилася? все одно вже нічого хорошого не буде) – купила в кіоску біля метро велику (двісті грамів!) плитку шоколаду (не плитка, а гігантська плита!), і тепер, сидячи за своїм робочим столом, поїдала її шматочок за шматочком, розтягуючи насолоду.

Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти