Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

Дзвонити йому і неодмінно – зараз? Дзвонити, щоб що? Аби відзвітувати, що місію виконано? Із завданням успішно впорались? А сам же він чому не прийшов? Не подзвонив? Не написав?

Сама не гадала, що посвариться з Лізою. Сама від себе такого не очікувала! Чим же Ліза винна? Її просто використали, як робили це не раз і з усіма? Все ж вона парламентер, їй випала почесна місія нести білий прапор перемир’я! Миротворцям завжди честь і хвала, пам’ять у поколіннях, і нема чого виливати на них емоції, що призначені геть не для них…

– Альонко! Ну, ти не ображайся! Я ж як краще хочу! Ти не думай, що я тебе не підтримую! Ви ж стільки років разом, у вас стільки спільного! А найголовніше – діти! Про них слід думати у першу чергу! Ходімо, ми тебе до батьків підкинемо, ти ж тепер без коліс…

Оце так історія! Так Олег ці дві години просидів-прочекав у машині? Не дав би поговорити спокійно? На які жертви довелося піти заради збереження чужої родини!

Слухала й не слухала Лізиних роздумів про світову економічну кризу, вставляючи необхідні за сценарієм «охи» та «ахи», згадувала й не згадувала про родину, свої обов’язки, а думками вперто поверталася до Макса і знову мордувалася цим риторичним «чому?».

– У тебе що, хтось уже з’явився?

Лізине запитання було таке несподіване, що ледь не бовкнула «так», але радше рефлекторно (не підвів інстинкт самозбереження), ніж свідомо захитала заперечно головою.

– Це правильно! І не треба! Не дай Бог ще твій про щось таке дізнається, взагалі приб’є тут усіх!

Хотілося розказати Лізі про руду Лариску, про фарбовану блондинку, яку побачила тоді, з Ладиного під’їзду. Хотілося крикнути щось таке про рівноправ’я (чого мені не можна робити те саме, що й він?), про помсту (аякже – око за око), але знову подумала про Макса, про те, що його вже напевно ніколи не буде в її житті. Тому яке це все має значення? Для чого тоді це все? Якщо він не захотів прийняти її кохання, їй тепер однаковісінько – повернути його законному власнику чи просто ліквідувати, як непотрібний і навіть небезпечний атавізм.

В моём доме не видно стены.

В моём небе не видно луны.

Я слеп, но я вижу тебя.

Я глух, но я слышу тебя.

Я не сплю, но я вижу сны.

Здесь нет моей вины.

Я нем, но ты слышишь меня.

И этим мы сильны.

Макс прокинувся надвечір. Добре, що субота, і нікуди не треба йти. Мінералки, звісно ж, не залишилося. Але в крані завжди є вода! Ги-ги – у крані завжди є вода – тарам-та-та, тарам-та-та. Класна рима! Класний перший рядок! От тільки що далі? Що далі писати? Та і як, власне, писати, якщо в голові – цілий оркестр поховальних дзвонів! Ох, давно вже так не напивався! І по кому цей подзвін? По його втраченій молодості?

Він би ніколи так сам не ужерся, якби не цей Артурчик, земляк-львів’янин, молодий перспективний політик (а вчився, між іншим, на одному з ним курсі), лідер партії «Молодь – за справедливість!» (починали одночасно, але ж стартові капітали були різні) – єдиний і неперевершений Артур Редьковський.

Долаючи земне тяжіння, яке чомусь саме сьогодні вирішило відверто і нахабно нагадати про себе, пішов на кухню. Вода й аспірин! Чи навпаки – аспірин і вода! Тільки б допомогло! Краще вже вмерти!

Знову заліз у ліжко, а в голові, як у бджолиному вулику в розпал робочого дня, – сотні бджіл, і кожна несе оце своє жахливе бдж-ж-ж-ж! А ось і перший спогад (отже, не все ще втрачено) вчорашнього вечора-ночі: вони з Артурчиком до хрипоти сперечаються про політику (як два фахівці, звісно ж), навколо них уже утворилося вакуумне поле, бо ніхто не хоче слухати їхніх одкровень (тим краще), і розмова плавно з’їжджає в інтимні сфери.

Як це так вийшло? І головне, навіщо? Взяв і просто з телефону заліз в Інтернет, а тоді просто на Альонину сторінку, став цьому Редьковському під носа тикати. Знайшов перед ким душу виливати, обрав достойного порадника!

– Нащо вона тобі здалася? Заміжня, двоє дітей! Ну то й що, що з чоловіком не живе? Сьогодні – не живе, а завтра – помиряться! Стоп! Дай ближче роздивитися! Знайоме прізвище! Слухай, та я ж колись знайомився з її чоловіком! Точно! На відкритті «Ібіци»! Ой, ну й козел! А тебе хіба там не було? Га? В Іспанії був? От хочеш знати мою думку?

Думку Редьковського знати вже не хотілося, але довелося слухати хвилин двадцять. Редьковський, загинаючи пальці своєї пещеної руки, яка помітно й красиво погладшала, став по пунктах перераховувати всі ризики й небезпеки стосунків із Альоною (ніби він сам цього не знав і про це не думав, до того ж не один раз), лякати наслідками для кар’єри і життя (та не такий уже страшний той чорт, як його малюють!), і закінчив несподіваним панегіриком на честь Кіри.

– Слухай, старий! Я все розумію, ти парашутист зі стажем, такі ситуації тебе заводять і додають адреналіну, але тобі вже давно не двадцять років! Кіра для тебе – ідеальна пара, одружуйся – не пошкодуєш! Її батя тобі знаєш, яку кар’єру забезпечить?

Так, іншим завжди легко радити! Радити легко, особливо, якщо сам уже встиг два рази «родину завести»! А втретє? Ні, не поспішаєш? Чому? Більше не хочеться? Отож! Нікому не хочеться змішувати чисте і світле кохання з якимись обов’язками та побутовою рутиною, перетворювати вівтар храму на домашнє вогнище, на якому та, що вчора була втіленням досконалості, натхненно варитиме борщі…

– Ой Максе! А може, тебе як вимираючий вид «чоловіка красивого» занести в Червону книгу України? А що? Зареєструю таке подання: «Прошу оголосити Макса Домбровського національним скарбом України, надати державну охорону, убезпечити від матримоніальних зазіхань протилежної статі, призначити щорічні видатки для підтримання належної фізичної форми»! А що? Поставлять тобі в паспорті такий штамп: «Для шлюбу не надається. Державний скарб України. Охороняється законом».

Редьковський розтирав сльози п’яного сміху по блискуче-представницькому обличчю.

– Чуєш, Максику! Якщо ти не збираєшся з Кірою одружуватися, давай я на ній оженюся? Бо просто шкода, що така дівчина і з такої родини пропадає! А ти і далі зустрічайся зі своїми подружками!

Бач, розумний який! Хто сказав, що