Зірки Егера - Геза Гардоні

У серпневу ніч по мечекському битому шляху, залитому місячним сяйвом, їхали риссю двоє вершників. Один з них — худий чоловік з поголеним обличчям, у чорному плащі, напевне, священик. Другий — молодий панич років шістнадцяти з довгим волоссям.

За ними на коні трюхикав слуга. Два туго набиті мішки правили йому за сідло. За спиною у слуги висіла велика шкіряна торба, чи, як ми тепер називаємо, тайстра. З неї стирчали руків'я якихось інструментів. Одне з них часом поблискувало: це була довга рушниця.

На узбіччі дороги стояла дика груша. Там вершники звернули в ліс.

— Це та сама? — запитав священик.

— Так,— відповів хлопець.— Коли я був ще малим, тут жила собі сова. Відтоді дупло стало більше, принаймні одній людині там є де сховатися.

Вставши на сідло, він схопився руками за гілку груші й одним стрибком видряпався на дерево.

Поштрикав шаблею стовбур.

— І вдвох помістимося! — гукнув він весело.

— Ну, тоді до роботи.— Священик скинув з себе плаща.

Це був панотець Габор. А юнак — Гергей Борнемісса.

Відтоді як ми з ними розлучилися, минуло вісім років.

Священик не дуже змінився. Хіба що спалені брови відросли та, мабуть, трохи схуд.

Зате хлопчика не впізнати. За ці роки він дуже подорослішав. Але це стосувалося тільки статури. Риси обличчя ще чітко не сформувалися, воно не було ні вродливим, ні негарним. Такими бувають звичайно п'ятнадцятирічні підлітки. Довге хвилясте волосся, за тодішньою модою, спадало на плечі.

Слуга дістав з торби дві лопати. Одну взяв піп, другу — Гергей. Вони заходилися копати яму просто посеред дороги.

Слуга поклав біля ями два мішки і вернувся до коней.

Зняв з них вуздечки, спутав їм ноги — хай попасуться в лісі на густій траві.

Затим і сам узявся до роботи. Він виклав з великої торбини хліб, плесканку, зброю. А туди накладав кам'янисту землю, що її викопували з ями священик і Гергей. Він висипав землю в канаву, а до ями приніс велике, важке каміння.

Не минуло й години, як яма вже сягала копачам по пояс.

— Досить, Яноше,— сказав священик, тепер давай сюди мішки.

Слуга приніс обидва мішки.

— Не клади рушницю в росу! — зауважив священик. Затим сказав: — Візьми-но он ту лопату. Копай канаву від ями до дикої груші. Тут, на дорозі, вибирай на глибину в лікоть. А в траві можна й мілкіше. Дерен знімай обережно, щоб його можна було покласти назад. Щоб не видно було слідів нашої роботи.

Поки слуга копав канаву, піп і панич опустили в яму обидва мішки. У лантухах був зашитий у шкіру порох.

Їх затоптали землею, завалили великим камінням, потім добре утрамбували.

Слуга тим часом прокопав канаву до самого дерева, замаскував її. А підпалювальний шнур протягнув канавою ще далі. Його заклали проолієним полотном і плескатим камінням, щоб захистити від вологи, якщо почнеться дощ.

— Ну,— сказав весело слуга,— тепер я уже знаю, що тут готується.

— А що, Яноше?

— Тут хтось злетить у повітря.

— А як ти гадаєш, хто?

— Хто? Неважко здогадатися: завтра цією дорогою їхатиме турецький султан.

— Не завтра, а вже сьогодні,— відповів священик, поглядаючи на небо, яке вже почало світліти. Він витер спітніле чоло.

Коли сонце освітило дорогу, робота була закінчена, не зосталося й сліду від ями.

— А тепер, Яноше, сідай на коня і жени, сину мій, на гору Мечек, до того місця, звідки видно всю дорогу.

— Слухаюсь, ваша превелебність.

— Ми з Гергеєм ляжемо відпочити тут під деревом, кроків за двадцять-тридцять. А ти пильнуй. Як тільки помітиш першого вершника, скачи назад і розбуди нас.

Потому священик і хлопець знайшли собі місце, де густіша трава, постелили плащі й невдовзі поринули в сон.

Було пополудні, коли галопом примчав слуга.

— Їдуть! — крикнув він ще здаля.— Їх там суне тьма-тьмуща! Наче