Блокбастер - Зоран Жміріч

– Дванадцять! Одинадцять! Десять! Дев’ять! Вісім!

– Коли закінчить, біжимо до нього, хапаємо Марка й усі разом летимо до наших.

Я кивнув Черкезові, й далі стріляючи за ріг дитячого садка. Черкез працював зі мною в парі – коли мій автомат змовкав, він відкривав вогонь. Снайпери нас не бачили, а наші гранати й кулі не давали ворогові навіть підняти голови. Ми повернулися до Швидкого – той і далі щосили кричав:

– П’ять! Чотири! Три! Два! Один!

Як тільки він закінчив лічити, знову спалахнули прожектори. Потужні промені світла залили парк. Ми мали перед собою освітлений майданчик, яким треба було вибиратися. З нашого боку й далі безперервно свистіли кулі.

Швидкий тримав на руках майже вдвічі старшого чоловіка. Ця картина на мить здалася мені п’єтою[17], осяяною божественним світлом.

Одночасно зі спалахом прожектора ми почули й побачили вибух точнісінько в тому місці, де на нас чекали Швидкий і Марко.

Обхопивши ззаду Черкеза за шию, я потягнув його назад. Наче на ватних ногах, він безсило опустився на землю з довгим хрипким криком нелюдського болю. Я відступав назад і тягнув його за собою. Невже Швидкий мертвий? Ні, тільки не це! Не тоді, коли ми майже все довели до кінця. Стільки планування, такий ризик – і все даремно. Один вибух, схожий на влучення ракети, поховав усі зусилля…

Я не думав, що хтось з їхніх підбереться до нас, бо наші весь час обстрілювали парк. Тягнув Черкеза, а той і далі безсило висів на моїх руках, плакав і безтямно стріляв уперед і в повітря. У голові крутилася купа всього. Я намагався відігнати від себе намагання встановити, звідки могли поцілити Швидкого, і зосередитися на відступі. Мені ще треба було стримувати Черкеза і стежити, щоб своєю стріляниною він не вбив нас самих. Операція обернулася катастрофою. Досконалий план провалився. Ми ризикували собою і людьми, дали їм надію – і в підсумку втратили двох бійців. Гірше й бути не могло. Принаймні, так мені тоді здавалося.

За годину ми їхали до школи. На задньому сидінні Черкез тримав на руках плащ-намет з останками Швидкого й невпинно плакав. Ентоні тримав Черкеза. У кабіні смерділо. Мені чомусь подумалося, що Швидкий зараз смердить гірше, ніж те ягня, якого Ентоні смажив для Аміджі. Та й на вигляд не кращий. Я не знав, сміятися мені чи плакати. Нескінченний потік абсолютно недоречних думок. Механізм психологічного захисту.

Очі затуманилися, але жодна сльоза так і не витекла. Чомусь тоді я почувався мало не зрадником. Здавалося, я маю показати, що туга моя не менша за Черкезову. Але тієї ночі мої слізні залози не працювали. Жодна подія вже не могла викликати в мене сліз, хоч через певний час, згадуючи про це, я завжди плакав. Це було дивно, і знадобилося чимало часу, щоб звикнути. Надалі я зможу плакати тільки над спогадами.

Борна сидів біля мене. За всю дорогу від Малого Берліна до школи він тільки раз спитав, чи можу я вести машину. Я мовчки вдивлявся у темряву попереду, міцно стискаючи кермо.

Я спостерігав за химерними димовими фігурами, що вилітали з Черкезових вуст. Цероваць обхопив голову руками, впершись ліктями в стіл. Борна розібрав автомат і змащував деталі. У класі ми були самі, всі інші розійшлися на завдання. Церо глянув на Черкеза й зітхнув.

– Обітри кров, Черкезе.

Він вказав пальцем на криваву пляму, що всілася на краю значка з літерою «А», причепленого до вилоги Черкезової куртки. Черкез підняв погляд на Церо й ледь розтуляючи вуста відповів:

– Нехай, так якраз добре.

Цей значок був єдиною впізнаваною річчю, яку можна було взяти у Швидкого. Черкез забрав його, коли хлопці з санчастини пакували ошматки тіла. Спочатку він кілька годин крутив значок на столі – так діти запускають крутитися монетку. Він вихилив кілька склянок ракії з явним бажанням вирубитися, але алкоголь його не брав. Черкез був тверезіший, ніж увечері, коли ми йшли на завдання. Він ще довго крутив значок у руках, німо плачучи десь усередині себе. Часом завмирав, шепотів своє: «От хай топче рак рака», знову схлипував і відпивав із пляшки. З останнім ковтком Черкез щосили швиргонув пляшку в бік груби і вийшов.

Повернувся він через півгодини.

За цей час Церо, Борна і я докладно проаналізували кожну хвилину операції у Малому Берліні. Хоч скільки ми намагалися, ніяк не могли зрозуміти, як керована ракета змогла потрапити в парк. Церо, мабуть, склав би справжню оду Борниному плану, якби про цю акцію можна було доповісти керівництву, – але це було геть недоречно через втрати, яких ми зазнали. Швидкий був нашим наймолодшим бійцем і справжнім улюбленцем частини. Йому було всього сімнадцять, коли він утік з дому й автостопом приїхав на фронт. Він попросився у якийсь підрозділ, але там побачили, що він неповнолітній, і передали його військовій поліції, а звідти відіслали назад додому. Але Швидкий знову тікав і приїжджав на фронт, аж поки Товариш Замполіт не привів його до нас з розташування якоїсь частини. Ми мали знову відвезти його додому, але малий зустрів тут свого сусіда Черкеза. Зрештою він залишився в поліції. Батьки зрозуміли, що не можуть завадити йому тікати. А звістка, що разом з ним служить хлопець з їхнього кварталу й наглядає за сином, трохи їх заспокоїла.

На перше завдання він пішов із Церо – його і ще кількох хлопців командир викликав у ті самі казарми, звідки до нас прибув Швидкий. Командир частини викликав Церовця, бо в одного з солдатів стався нервовий зрив і тепер він тримав увесь підрозділ під прицілом. Як з’ясувалося, того дня, опівдні, він дізнався, що вбили його брата. Коли йому повідомили про це, він ніби збожеволів. Хлопця намагалися вгамувати, але марно. Хтось неправильно оцінив ситуацію і спробував задавити його агресією, тож хлопець схопив автомат, усівся з ним на ліжку, а всіх присутніх у казармі загнав у куток. Цілу годину півсотні людей вмовляло цього схибленого відпустити їх, але тому було байдуже. Спершу зателефонували в місцевий відділок внутрішніх справ – до нього було кілька хвилин пішки, тільки пошту оминути. Але цивільна поліція відмовилася висилати свій наряд до військових.

Церо зупинив своїх хлопців перед дверима спального приміщення і порадив зняти всі ознаки поліції, щоб не дратувати і так розлюченого