Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Вона лежала недалеко від гробівця родини Дамас, де тепер сидів я, одразу під цвинтарним муром, ледь видним під свіжим снігом. Спершу її з батьками поховали, а потім людям спало на думку, що сербам місце не тут, а серед православних. Колективний промах, вирішили, і пояснили то воєнною розрухою.

— Жоден християнин не стане розкопувати свіжу могилу, — нарікав гробар.

— І не треба. Ми їх убили — хай серед нас і спочивають, — вирішив парох Шульц.

Бо ж вбили їх не росіяни, а останній німецький офіцер, перед самим відступом зі своїми солдатами. Якщо в мої вісімнадцять я й пізнав щось таке, як кохання, то це була сербська Катіца. То було худюсіньке дівча, просто не вірилося, що хтось може бути таким марним. Ну, хіба ще я.

Мене цілого трусило, сорочка й куртка мало захищали від студені. Це місце я знайшов багато років тому. Навіть мені було під силу відсунути плиту гробівця, щоб зійти кількома східцями вниз і принишкнути поміж трьома домовинами, де було досить місця. То був гробівець на чотирьох, але одне вільне місце ще залишалося, так ніби власник після смерті на чужині не знайшов дороги додому. Тож там я й засвітив свічку, що не давала ні справжнього світла, ні тим паче тепла, і чекав, коли після відходу росіян мене заберуть додому.

До Грозенау ми повернулись у вересні, бо в Тімішоарі почалися бої. Навіть після того, як літаки союзників ущент розбомбили вокзал, місто залишалося важливим залізничним вузлом, тому німці хотіли його відвоювати.

Нас із дідом батько давно вже вислав до Тімішоари. Батьки приїздили щороку в серпні, після жнив, на кілька тижнів. Сарело, Рамінин син, весь цей час щотижня привозив з нашого двору харчі, які давно вже зникли з міських базарів. Дорога підводою забирала йому півдня. Оскільки батько боявся вломників і війська, якому тим часом доводилось годувати багато голодних, але озброєних ротів, він наказав йому приїздити, щойно коли смеркнеться.

Наш дім стояв на околиці, так що Сарело спочатку їхав за трамвайною колією, а тоді звертав у коротеньку, погано освітлену вуличку, в кінці якої виїздив у чисте поле. Звідти до нас було вже кількасот метрів, які треба було проїхати вздовж глухих задніх стін будинків. Ці будинки стояли спиною до поля — останній міський бастіон проти непривітної, порослої чагарями околиці. Як і Грозенау, Тімішоара стояла відкрита для всіх, хто хотів її здобути. Для турків, Габсбурґів, а незабаром і для росіян.

Коли Сарело зупинявся перед нашою брамою в дільниці Йозефштадт, ми поспішали завести підводу на подвір'я. Заздрість сусідів нам була забезпечена: Обертинів і досі добре знали, а батька вважали хоч і прикрим, проте успішним підприємцем. На підводі, прикриті веретами й попонами, лежали лантухи борошна й картоплі, поряд забиті свині чи телята. Від розвантажування ми всі завжди були заплямлені кров'ю.

Та що старшою і зажерливішою ставала війна, тим менше залишалося нам. Все легшою приїздила підвода. Вулиці були забиті солдатами — одні відступали, інші безцільно блукали — та всі вони добре знали той самий давній голод. Вони ніколи не пропустили би підводи, наладованої такими смаколиками.

Отож, хоч під сам кінець Сарело й далі навідувався незмінно, аби дістати від батька вказівки для управителя Неа Ґриґоре, але більше, ніж трохи яєць, двох-трьох курей і шмат сала, вже привезти не міг. Тим більшою була наша радість, коли за день до німецького наступу він з'явився із забитою свинею. «Вам шле її Неа Ґриґоре. Другу, яка в нас ще була, він узяв собі за платню. Решту недавно реквізувало військо». Ми занесли свиню до пивниці, щоб наступного дня посвіжувати. Крім мармеладу, солених огірків та кількох пляшок сливовиці з найкращого минулорічного врожаю, особливих запасів у нас не лишилося.

Наступного ранку ми вперше побачили росіян, які тим часом зайняли місто. То були русяві чоловіки, які поблизу акацієвого гайку поралися коло машини, що мала зверху ряд патрубків. На прохолодному, кволому сонці металево виблискували труби, так ніби поле зродило якусь небачену досі рослину. Сталеве бадилля все вище спиналося в небо, що дужче міцні чоловічі руки приводили в рух коліщатка.

Вітер доносив до нас уривчасті накази офіцера. До багатьох мов, які досі мішалися в цій місцевості — або й не мішалися, а просто терпіли одна одну — тепер додалася ще й російська. Російська чоловіка, що наставив свою зброю на місто. Для наших ще непризвичаєних вух вона звучала, як гавкіт. Звучання нових часів.

Батько з дідом стояли в самих підштанцях і чоботях. Поверх одягли різницькі фартухи, в руках ножі, якими збиралися розчленувати тушу. Сарело теж якраз роздягався. Побачивши крізь фіранки цю дивовижну зброю, дід аж впустив ножі.

— Сталінський орган, — прошепотів він.

— Німці знову збираються захопити місто. Для них воно надто важливе. Кажуть, вони стягують до Тімішоари танки й гармати. Довго це затишшя не протриває, — сказав батько.

— Я вчора їхав містом і зустрів одного знайомого. Він каже, багато людей вже повтікали з міста. І скрізь видно румунських і російських солдатів, — додав Сарело.

— Війна? У нас? — недовірливо перепитала мама.

До літа ми вже звикли, що війна відбувається не в нас, а лише в тижневих оглядах, радіоповідомленнях та газетах. Навіть