Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
В певному розумінні вони навіть мали слушність, бо батько пристрасно ремонтував усе, що потрапляло йому до рук: годинники, фотоапарати, радіо. Мамин золотий годинник він часто розбирав на найдрібніші детальки, а потім знову збирав. Рідко коли він бував такий спокійний і задоволений, як майструючи щось разом із Сарело в нашій світлиці в Грозенау.
Росіянин задер рукав шинелі: на руці в нього були три годинники, які він відібрав у когось в своєму грабіжницькому поході Європою. Він зняв один, приклав до вуха, потрусив, а тоді передав батькові. Так вони й зникли з нашою горілкою в кишені, просто пішли собі мирно через поле до акацієвого гайку.
Коли зі свинею було покінчено, батько на решту дня засів за годинник для росіянина, але той так ніколи по нього вже й не прийшов. Бо та дивна рослина незабаром почала викидати в небо своє насіння, ціла злива «катюш» пролилася на дільницю Шаґер. Катюші видавали звук, який неможливо було сплутати ні з чим, і він пронизував мене так, як пізніше лиш стужа. Або голод.
Німці вдарили у відповідь, їхні набої пролітали над нашими дахами і падали в полі, навіть у садах. Вибухи почастішали, нашим домом раз по раз стрясало, кілька шиб розлетілося вдрузки. А тоді вцілило в кілька будинків усього за пару вулиць від нас, спалахнуло високе полум'я. Гуркотіло так, що ми перестали чути власні слова. Саме час до схрону.
Дідо викопав його в останні півтора року, коли ми з ним жили, по суті, самі. Прихопивши лиш найнеобхідніше — воду, свічки, ковдри і розп'яття — ми, пригнувшись, кинулися через сад, пірнули в темний отвір і зачинили за собою люк. Мама запалила свічку, від кожного нового струсу полумчик мерехтів. То була тимчасова могила, але ми знали, що будь-якої миті на нас може впасти снаряд.
Мама тихцем молилася, її мурмотіння створювало тло для ревіння надворі, чи навпаки. Тут було замало місця, щоб вона могла розпростертися перед розп'яттям, як то часто робила вдома.
Батько з дідом розмовляли про те, коли саме стала очевидною німецька поразка, чи вже під Сталінградом, чи пізніше. І чи Навовч і справді — Найбільший Вождь Всіх Часів. «Найбільший вождь, в дупу!» — лайнувся батько, в той час як надворі розлетілося ще кілька вікон і почулося холодне сичання чергового снаряда. Минуло багато часу, перш ніж повсюди залягла не менш тривожна тиша. «Завтра їдемо додому, інакше нас тут заб'ють, як не одні, то другі», — сказав він.
«Удома» для батька завжди означало в Грозенау, там, де він був господарем, що помножував наші маєтності, як Ісус рибу й хліби. В місті він чувся недолугим і безпорадним, хіба за винятком своїх оборудок в порту чи в корчмах на Йозефспляц.
Але в двох метрах під землею, посеред великого сум'яття моєї юності, я мало думав про Навовча чи катюші. Перспектива повернутися до Грозенау неабияк мене окрилила. Я прошепотів Сарело румунською:
— Як там Катіца?
Але він відвернувся, а коли я схопив його за плече, розізлився і відштовхнув мене.
— Звідки мені знати, як вона? — буркнув він. — Що мене обходять твої пасії.
Коли вночі зброя змовкла, батько з Сарело вибралися зі схрону і поховали в саду наше минуле німецьке життя. Чи підійде нам нове — ми не знали. На їхній знак ми повернулися в дім і взялись готуватися до переїзду. Вдосвіта ми вже стояли у світлиці й востаннє перевіряли наслідки нашої зачистки.
— Але ж ми не винні, — мимрила мама.
— Провина розлита в повітрі. Боюся, нас не пощадять ні румунські, ні російські комуністи, — відрізав дідо.
Ми сіли на край підводи, поміж старанно загорненими в газети частинами свині — нирками, легенями, серцем, шкірою, і закуталися в ковдри. У нас було обмаль часу, заборону на виїзд скасували лише на кілька годин. Мама поклала на коліна розп'яття. Я сидів, белемкаючи ногами, зі свинячою головою в руках, коли ми виїхали з саду.
До останньої миті я не зводив погляду з дому, що був мені притулком в останні роки. В якому я провів прекрасні часи з дідом. Куди вже ніколи не повернуся.
Водночас кожен кілометр, який долала наша шкапина, наближав мене до дівчини, до якої я відчував таку любов, що збурювала в мені неабияке сум'яття.
***
Дорогою до села з нами постійно віталися, бо батька хоч і не любили, та все ж боялися і захоплювались його завзяттям, яке за кілька років подвоїло наші землі. Завдяки хитрості й наполегливості він перетворився в одного з найзаможніших чоловіків цієї місцевості. Ім'я Обертин хоч і не мало вже тієї ваги, що в роки засновництва, та на нього знову зважали.
Перед церквою, на перехресті Лотаринзької та Німецької, нам вийшов назустріч парох Шульц із зажуреним виразом на лиці. Я ще не бачив людини, яка б так швидко постарілася.
