Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску
Із Зепплевої корчми, заточуючись, вийшли п'янички, скинули перед батьком шапки і вижебрали кілька мідяків на свою вологу пристрасть. Батько вигріб з кишені якусь дрібноту й висипав на землю, навіть не глянувши на них. А ті кинулися в порох і билися між собою аж доти, поки Нелю, син Неа Ґриґоре і найдужчий серед них, не заволодів більшістю монет.
— Одну я видам! — крикнув він, і, задоволені, вони повернулися в темний заклад, де на шинквасі червоними літерами було написано: Кредит помер. Батько гукнув навздогін Нелю:
— Заки ти ще не впився до непритомності, скажи Неа Ґриґоре, я хочу бачити його за дві години!
— Що вас так швидко привело назад? — поцікавився парох Шульц.
— Бомбардування, панотче. В Тімішоарі так бехкає, що мені вже у вухах шумить. От я й подумав, тут ми краще почуємо Господа Бога, — відказав батько.
— Але ж бехкає не від учора, любий пане Обертин.
Так ніби намагаючись улестити пароха, мама зістрибнула з підводи і взяла його руку для поцілунку.
— Це зайве! — зупинив її батько. — Церква і так багато від нас дістає.
Парох провів рукою по маминому волоссі, туго зв'язаному ззаду.
— Ви надто зверхній, пане Обертин. Краще брали би приклад зі своєї дружини.
Батько зареготав.
— Що з Вами, панотче? Щось зле виглядаєте. Що Вас так підкосило? Невже росіяни? Дивіться, вчасно позбудьтеся свого «бляупункту», а то комуністи знайдуть.
Парохове обличчя спохмурніло, численні зморшки поглибшали. Кутики вуст здригалися, ніби він боровся сам з собою.
— Росіяни ні, але остання німецька рота, яка тут стояла. Звідки мені було знати, чого хоче той полковник? Звідки, скажіть?
Його голос перервався, і він відвів погляд.
— І це при тому, що серби належали до нашої спільноти, так само як і всі інші.
— Ви говорите загадками, панотче, — урвав його батько.
Рота одержала наказ відступати, затинаючись, розповів нам священик. Солдати вже повсідали до вантажівок, і парох хотів принести їм щось поїсти. То були самі бідолашні, вихудлі хлопці. Нерви в полковника були до нічого. Його підточили бої з партизанами Тіто по той бік сербського кордону і страх потрапити їм до рук. Але щоб офіцер був здатний на таке — цього божий чоловік уявити собі не міг. Парох підвів голову і від цього виглядав іще жалюгідніше, ніж перед тим. Я перестав на нього зважати і штовхався з Сарело.
Офіцер перепинив пароха, почув я, і наказав йому повідомити, чи є в селі не німці, і якщо так, то де живуть. Звісно, він охоче йому розповів, навіть близько не міг припустити чогось такого. Зачувши, що тут живе сербська родина, полковник завимагав описати йому дорогу до них, а тоді притьмом застрибнув на мотоцикл і поїхав.
Те, що трапилося потім, парох чув лише з розповідей. Вочевидь, полковник з пістолетом наголо увірвався у дім Павлічів і застрелив спочатку батька, потім матір, а на кінець — Катіцу. А Мірко ж був сумлінним чоловіком, не католиком, але сумлінним чоловіком, проказав парох, чию віру в цивілізовану війну було підірвано.
Їх поховали не на тому цвинтарі — на католицькому. «Така халепа», — промурмотів парох Шульц. І відтоді він дорікає собі, адже міг просто промовчати, підсумував парох. Ні він, ні ми не могли тоді знати, що це ще не все, що це лише початок. Що і на нас, і на нього в найближчі місяці звалиться значно більше провини й поневірянь, які змінять світ Грозенау назавжди.
Досі я безжурно штовхався з Сарело, та, зачувши ім'я Катіци, завмер, мене затрусило. Сарело вхопив мене за руку і зашепотів на вухо:
— Не роби дурниць, бо батько битиме. Вгамуйся, ти і так вже нічого не зміниш.
Я відштовхнув його, а тоді накинувся з кулаками.
— Ти весь час знав, ти, цигане паскудний! Знав і нічого не сказав!
Я зістрибнув на дорогу, а батько наказав:
— Перестань негайно!
Та всі