Розбійник - Роберт Отто Вальзер

Ті, котрі мають тонку натуру, приховують власну грубість за нашаруванням отих своїх тонкощів. А в грубіянів запинало надійніше, пошите воно міцніше і носиться довше, та зрештою виходить те саме, тож можна, либонь, подумати, що, коли йдеться про грубість і тонкощі, ми, як заплющити очі на виховання і середовище кожного, збіса подібні. Та, мабуть, ми щойно оце посварились, і здається мені, що в історії з грубістю й тонкощами в цьому і полягає вся суть. Розбійнику грубіяни подобались. Тонкощі провокували його на грубість, а з людьми грубими він почувавсь і поводився неймовірно чудово, вільно й природно, а отже, виходить, хтозна-як тонко. Вів мав хист до пристосування і таку собі природну потребу до компромісу. Щойно він бачив людину м’яку, як його посідало таке відчуття, що самому йому вже не варто впадати у м’якість, бо це виглядатиме як компроміс. Гадаю, я висловлюсь досить правдиво і м’яко, коли скажу, що тонкощі обертали його на воїна, а грубощі — на пастушка, або так іще: грубощі надавали йому рис дівочих, а тонкощі — рис хлопчака чи шибайголови-парубійка. А звідси випливає і схильність його до романтики, пальт, закарвашів — до того, що, як можна подумати, надає відваги. Але що йому якось сказала — тоді була саме зима, за вікном падав сніг — одна жінка? А ось що:

— Чи не надто ви все ж таки м’які і люб’язні із цими людьми, які всі до одного, либонь, просто безсовісно користаються з вашої добропристойности, і чи вам не спадало коли-небудь на думку, що для вас у житті знайшлося б щось краще, ніж пірнати у хвилі делікатности й чемности? Схоже, вам до вподоби похлюпатись у купелі із добрих манер, та чи не спричиниться таке задоволення до розпорошення ваших сил? Зі мною ви також уже від початку повелися відверто по-дружньому, й це наводить на думку, що ви, певно, не маєте душевної сили впиратись бажанню немовби погладити кожну людину, так ніби всі ми, зокрема, і сама я, — для вас своєрідні кішечки, які тільки й чекають, щоб їх обережно торкнулися, ніжно-ніжно погладили їхнє хутро. Так ви й до мене підходите, хоч я вам, по суті, усе ж таки зовсім чужа, і подаєте мені свою руку — не як товаришу, а радше як турботливий син подає руку матері. І так самісінько чините ви з усіма. А отим діткам, в яких мами гарненькі і елегантно вбрані, а очі в тих мам, хоч вони і француженки, сині, — тим діткам ви догоджаєте, мов їхній слуга. Чи не надто ви цим захоплюєтесь, чи не втрачаєте себе нерозважно? Усі ваші амбіції мов десь діваються. Щойно котресь дитя, яке для суспільства нічого аж такого не значить, щось випустить з рук, як ви — гоп! — уже й підхопились на ноги, і забули про бесіду, яку так захоплено з кимось провадили, і підіймаєте те, що впало, так спритно, аж ми, хто спостерігає це збоку, просто дивом дивуємось. Дехто гадає, що скласти про вас певне враження, з огляду на таку поведінку, — годі й думати. Ніхто навіть не знає, хто ви насправді. Невже ви й самі дотепер не знаєте, що вам потрібно в житті і нащо ви прийшли у цей світ? А багато хто злиться на вас за те, що ви не злитесь ні на кого або, як злитесь, то принаймні зовсім недовго. Що ж у вас є такого, завдяки чому ви самого себе витримуєте? І взагалі, якщо казати відверто, ви — людина? Таке враження, що про громадянську позицію ви не маєте навіть уявлення, а солідний ваш вигляд викликає підозру, що вдача у вас авантюрна. Та якраз щодо цього ви нас усе ж таки раз у раз розчаровуєте. Дуже розумні жінки, коли про вас згадують, починають так хвилюватися, що втрачають і розум, і голову.

Чи не час уже вам заявляти помалу про себе якось виразніше? Ваш образ існує без ярлика, а ваш спосіб життя — без клейма. Коли я побачила, як ви підскочили до отого малого дитятка — загалом випадкового, хоч, певна річ, і дуже милого, — то неабияк збентежилась, ба більше, мене узяв сором за вас, за бездумне оте ваше щастя, за вашу втіху від такого прислужництва, марнославного й геть безглуздого. Оце ваше прислужництво — це просто розумне безглуздя й безглузде вдавання розумности. І те, як ви подали мені руку — щойно, оце ось, — теж один із таких вчинків. Невже ж вам нестерпно так бути неввічливим? Тоді ви повинні хоч трішечки почуватися совісно — ви, чоловік, такий освічений, яким видаєтесь. Я скажу навіть без довгих роздумів, що ви — людина творча, і ось така творча потуга підбирає з підлоги з-поміж усього, що впало й лежить там, що нетерпляче очікує, аби його підібрали, — ця творча потуга підбирає не що-небудь інше, а саме дитячу дудочку, або шоколадку, або ще яку-небудь дрібничку із тих, що зазвичай ними бавляться діти. Та вийдіть нарешті у світ! Може, вам трапиться там яка-небудь робота, адже ви не бажаєте нічого іншого, окрім працювати, адже нічого важливішого для вас і немає, це по вас уже з першого погляду бачить така досвідчена фізіономістка, як я, та ви певні й самі, що я вас таки знаю. Того ж ви так просто і подали мені руку.

Розбійник лише промовив:

— Оці ваші слова нагадали мені про щось таке, що я вже знаю, але я, бачте, поважаю людей…

— Що ви хочете цим сказати? — перебила розбійника жінка, бо якби вона не урвала його скоромовку, він би виголосив цілу промову.

А надворі тоді сипав сніг — на людей, на підводи, на коней, на овочі й фрукти, на тих, хто спішив і хто терпляче очікував, зокрема й на маленьку Ванду, — а тоді наш розбійник додав іще:

— Вельмишановна, ласкава добродійко, той, хто не дає жодної користи, либонь, вельми корисний, бо люди, які намагаються дати хоч яку-небудь користь, завдають лише шкоди, чи не так? Кожне ж бо любить подбати про те, щоб лишатись омріяним, бажаним.

— Але ж вам таке може набриднути.

— Я це стерплю. Бо коли є що терпіти, для мене спалахують зорі. Я, між іншим, умію знаходити спосіб розважитись, до цього у мене, гадаю, величезний талант.