Розбійник - Роберт Отто Вальзер

вод постає, наче в ідилії, доволі відомий острів святого Петра, що також зажив непоганої курортної слави. Та хоч пишу я про це й прозаїчно, саме у цьому буденному змалюванні природи, може, й таїться усе ж таки крихта поезії. До здорових людей я звертаюсь із закликом: читайте усе ж таки не тільки книжки про здоров’я, знайомтеся ближче також із так званою «хвороботворною» літературою, з неї ви, може, почерпнете багато важливого, навіть повчального. Люди здорові мають постійно певною мірою наражати себе на ризик. А то навіщо ж, заради Бога й диявола, їм те здоров’я? Щоб одного чудового дня узяти й здоровими померти? Яка з біса сумна перспектива… Нині я глибше, ніж будь-коли, вже відчуваю, що в освічених колах щодо моралі й естетики панує дуже багато міщанського, я б навіть сказав, хуторянського остраху. Але ж острах — це щось нездорове. Якось розбійник, купаючись, трохи не ґиґнув і то в найсолодший спосіб — ледь не втопився. Щоб врятувати життя собі, йому довелось тоді мужньо запрацювати у хвилях руками й ногами і т. ін., тобто стати хоробрим борцем з водяною стихією, і зрештою він таки вибрався на твердий суходіл. Але ж не задихнувся заледве! О, як у душі він дякував Богові! А через рік у тій самій ріці утопивсь отой парубок, що працював у молочаря. Одне слово, розбійник із власного досвіду знає, як почувається той, кого тягнуть за ноги русалки. Того разу він пізнав на собі дику силу води і відчув на собі, як грубо уміє заявити про себе смерть. Як він боровсь за життя, як безгучно, як німо кричав, уже сливе захлинаючись у тій стихії, що наскрізь проймала його крижаним своїм холодом і обдавала кипучим окропом! О, на те таки варто було поглянути. На нього дивилися з берега, геть скам’янівши, три хлопці, а він після всього — от дурень! — ще й сміявся із себе. Але він, сміючись, і молився, він глумивсь над собою і водночас радів. А якось вночі він уявив себе танцюристом і спробував потанцювати на поруччі одного із наших мостів. Танцюльки вдалися на славу, але глядачів його витівка, хоч таки ж відчайдушна, украй розізлила. А ось перед Едіт цей відчайдух аж тремтів. Це так смішно, що й пупа ввірвати, і ґиґнути можна. При Едіт він читав у газеті літературні додатки, або, як казати простіше, всілякі статейки. При ній чи не кожна передовиця здавалась йому геніальною, хай там ішлося лише про студентів, що співали пісень; а часом при ній його зачаровував хлопчик у синіх штанцях… Розбійник вважав, що, крім своєї Едіт, до якої ніколи ж він не підступався та, мабуть, із власної волі ніколи б і не підступився, — отож він вважав, що можна, ба навіть потрібно мати й інші захоплення — так би мовити, помилуватися чимось прекрасним, піти на кумедну розвагу, щоб не впадати, сказати б, у сентиментальність, бо це, мовляв, викликало б у нього огиду, хоч насправді з ним так і було ж. З боку моралі невірність багато цінніша, аніж схильність до сентиментальности й вірности. Це мав хоч ледь-ледь розуміти і заплішений дурень. Ох і жахливо ж кричала учора чиясь неслухняна дитина! Щоб помститись, коли покарають за неслухняність, треба кричати і плакати. І вона так жахливо заходилась плачем, ота мила дитинка! Щоправда, для мами вона не була дуже мила, скоріш навпаки — вередлива і зла, бо не слухалась мами, бо не була з нею щаслива. Кожна мама вимагає від своєї дитини, щоб та була з нею щаслива і радісна. Але ж як те мале з усієї своєї дитячої сили опиралося дужій матусі! Це була мов справжнісінька битва, і мати легко, звичайно, здолала дитячий опір. Вона просто потягла те мале за собою, не питаючи, хоче воно чи ні. Оченята в дитини по самі вінця сповнили сльози розпуки, але добра матуся на це не зважала. Така завжди хоче, щоб її було зверху. «Відпустити мене, прошу, до тата», — благало дурненьке дитя — дурненьке якраз через те, що так по-дурному просило й благало. Благання лише викликало у мами обурення, адже поміж мамою й татом, коли йдеться про виховання дитини, завжди, як відомо, доходить до своєрідних заздрощів, до своєрідних ревнощів. Звісно, жодній мамі не хочеться чути, що дитина воліє до тата, ніби бажаючи цим заявити, що з татом їй краще. З боку такої дитини це просто зухвальство — те, що вона не бажає лишатися з доброю мамою. Ох, як те дитятко ревло-надривалося, і як ображало матусю його відчайдушне ридання, тобто жалі через те, що до тата не можна, і як я сміявсь, відчуваючи, що мама ображена. У сміху моєму було щось зухвале, щось майже таке недоречне, як у дитячім риданні, — цебто примха і впертість. А мама знай кидала й кидала розлючені погляди, і тоді я не стримався й зареготав на все горло ще й з її люті в очах. «Скільки ж то клопоту, — подумав я, — має матуся з такою дитиною!» А тепер я нарешті перейду до ручної роботи і скажу з цього приводу ось що. Якщо взяти письменника, то для нього розмова — робота, а для того, хто працює руками, розмова — це баляндраси, а отже, нагода побити байдиків, як, скажімо, збіговиська служниць і прислужниць на сходах. Невже я — на цілу країну однісінький, хто здатний сприймати все мовчки, не ремствуючи? Тоді я — найдобродушніший телепень у цілій країні. Ні вже, красненько дякую. Як нема бодай крихти злости, то розуму вже й не питай. Адже на тих, хто просто добренький, та й годі, люди дивляться, як на недоумків. Ви вже даруйте мені за таке зауваження й воднораз хоч назавжди образьтесь за нього, та тільки затямте: гордовитість не розпирає грудей так нікому, як сільському учителю, котрий не бажає лишатися сільським учителем, бо йому видається, що він народжений для чогось вищого. Одного такого я знаю, і він у мій бік вже й не дивиться, відколи покинув навчати дітей і обернувся на такого собі фанфарона, що втрачає самовладання щоразу, коли супроводжує якогось добродія з жінкою. Людина розумна прийме й вас за розумного втричі скоріше, аніж нерозумна, бо нерозумна людина — зарозуміла. Вам, панове, сідають на голову, правда ж? Буває, птиця місцева серед своїх, також місцевих, помалу відходить у тінь перед якоюсь чужою серед місцевих. А буває, місцева підводить голову