Розбійник - Роберт Отто Вальзер
— Ваш слуга Юлій, — сказав він, ступаючи до комірчини, чи то пак, до покоїв розбійника, — зізнався мені, що ви при нагоді разів зо два на рік виступаєте перед людьми від культури й освіти. «О, — я подумав, — то це ж має бути особистість шляхетна і знакомита». І поклав собі якось пробитись до вас. Схоже, мені це вдалося, і тепер я, звичайно, тішуся такій рідкісній, щасливій нагоді стояти отут перед вами. З усіх поглядів ви, певна річ, у розквіті.
— Таж не стійте, сідайте зручненько просто отут, на ліжку, воно іще не розстелене, прошу, — вельми люб’язно запропонував той, хто насправді слуги зовсім не мав, а тільки вдавав, що мав. — Мій слуга Юлій саме вийшов із дому.
Добродій лиш гмикнув, але вигляд зберіг поважний, і вони повели розмову про те, які є можливості відродити моральний і професійний дух. їхня бесіда влилася у бажане русло.
— Хоч ваша прислуга і викликає у мене неабиякі сумніви — ви вже великодушно даруйте мені за це щире зізнання, — ваші покої я полишаю із вельми приємним, переконливим враженням, що вас тут оточує і осяває така атмосфера, в якій дуже нелегко господаря застати зненацька й збентежити, — сказав на прощання добродій, а розбійник з усіма його Юліями та Авґустами на задньому плані подякував гостеві за задоволення від цього візиту й додав:
— Я не чекаю на повернення кращих часів, бо вони завше зі мною.
Гість кинув погляд на костюмчик розбійника і не зміг приховати лукавої усмішки, хоч вона і лишилася в межах пристойности.
І цієї хвилини на сцену виходить надзвичайно приваблива жінка із кола знайомих розбійника. У своїй юності жінка була самим утіленням мрійливости і народного норову, сяяла блиском народної вроди і первобутности — одне слово, таку стрінеш не часто. І чоловіки, і жінки — геть усі до нестями її любили. На кожному пальчику в неї було по десятку колись подарованих знаків більш чи менш скороминущих симпатій. Коли жінка проходила мимо, всі оберталися їй услід. Вона мешкала у невеличкій кімнатці й почувалась принцесою. Щодня жінка мала нагоду вечеряти, ба навіть лишатися на ніч десь у гостинах, та вона не любила з’являтись на людях зачасто і цим зайвий раз доводила тонке своє відчуття такту й інстинкт порядности. А тоді познайомилась з одним чоловіком — дуже культурним, знаєте, і дуже освіченим, і він за оту первобутність, яка ще досить виразно у ній відчувалася, її покохав, а потім на ній одружився. Тільки ж доти вона зовсім по-іншому уявляла собі його роботу, зв’язки, повсякденне життя його. Доти не все він розповідав їй про світ, у якому весь час обертався, і тепер вона сотні разів на день відчувала відразу до стилю життя свого чоловіка, до його поглядів, його знайомств і була така розчарована, що навіть розкішне ложе, яке він замовив для неї з дотриманням найтонших смаків, викликало у неї зневагу. Вона виростала, можна сказати, серед романтики лісівничих хатин, а тепер ось круг неї все діялось так помірковано, так розважливо й зважено. Вона всьому цьому чинила, як могла, опір, але, звісно, марно, і через марні ці спроби чинити опір стомилась і знемоглася. Адже довелося вести боротьбу проти вчености і культурности. Він-бо знав так жахливо багато, а вона прагнула знати аж ніяк, ні, аж ніяк не все. О, якою багатою вона почувалась у своєму невігластві доти! А тепер сила-силенна чоловікових тонкощів і сила-силенна чоловікових знань руйнували увесь її світ, робили її просто хворою. Та помалу з усім вона звикнулась, і тепер не спадає їй навіть на гадку сказати, що вона нещаслива. Насправді вона почувається досить щасливою, хоч це і вартує їй величезних душевних зусиль. Та саме із наших знегод, добровільних відмов і зречень, з боротьби із собою виростають наші життєві утіхи. Перед цією жінкою стояло нелегке завдання: змінити один тип зв’язків і взаємин, один тип домашніх умов і обставин на цілком інші типи зв’язків і взаємин, домашніх умов і обставин, немовби пересівши з одного потяга в інший. Її вдача і спосіб мислення зазнали змін на взірець тих, що їх відчувають, перейшовши з одного вагона до іншого. Але той шлюб, що легкий, ніколи не буває таким прекрасним, як той, що тяжкий. Влучно пише один письменник: саме тяжкість у серці спричиняється до легкости в помислах. Ця жінка у своїм середовищі стояла на ногах досить твердо тому, що завжди лишалась там трохи чужою, завжди там трішечки ніби тремтіла, ніколи не почувалася там досить затишно. Нашій певності й нашій упевненості заклякати не можна, а то вони просто зламаються. Щоб відчувати цей світ і по-справжньому впевнено триматись у ньому, треба постійно трохи вагатися і виявляти гнучкість. Хай земля під ногами у нас дибиться і провалюється, нам, щоб не збитись зі шляху до досконалости, не потрібно ні на мить забувати: ми не даємо самі собі ради і, мабуть, ніколи уже й не дамо. А тому ще одне: у власному домі, на власній землі нам розкритися повністю важче. Там, де ми залежимо від узвичаєних норм, нерідко нам легше пристосуватися до нових умов і обставин саме тому, що ми виростали не в них. Дівчина ця усвідомила, що таке рухатись, переходити і переїздити, набувати шляхетности, працювати всякчас над собою. Їй довелося навчитись доводити світові, чого вона варта. О так, у душах людських ще дрімають незміряні цінності!
Багато людей нарікають на грубість тих, хто їх оточує. Але ж перші, по суті, і не вимагають від нас, щоб ми не були такі грубі. Для тих ображених головне — це поскаржитись, понарікати, висловити своє невдоволення. А як на мене, то краще вже бути незлим грубіяном, аніж отак скаржитись. Нерідко дуже грубі натури виявляються й натурами дуже тонкими. Охочі поскаржитись це відчувають, і в них прокидаються заздрощі до грубіянів: адже грубість у тих, мовляв, — лиш добра обгортка, в неї вони і ховають свій скарб, тобто м’якість.
