Розбійник - Роберт Отто Вальзер

поділяємо гострий гнів тієї графині. Їй, певна річ, було досить нелегко повестися так суворо. Духовне життя у людей школа наповнює враженнями, щоб вони там жили і жили, та в більшості з нас гаснуть ті світочі, що їх колись учителі намагалися запалити назавжди. Вплив шкільної науки радше впав, аніж зріс, і це — попри величезні зусилля та кошти з боку громад і держави заради того, щоб саме школи достатньою мірою забезпечити всім необхідним. Кажучи іншим ладом, справи стоять десь так: у тій інституції, яку ми називаємо школою, дух школи утратив позиції перед позиціями духу життя. Цей шкільний дух начебто вже і не важиться бути самим собою. Ніхто із навчителів уже і не хоче бути просто навчителем, кожне з них прагне лишатись людиною, яка гідна життя. Вони уникають конфронтувати з життям у сенсі шкільної науки, одначе життя через це виграє, як здається, не дуже багато, а може, навіть радше втрачає. Школи уже почали перед життям, так би мовити, запобігати. А що, як життю до такого шкільного запобігання, по суті, немає ніякого діла? Адже ми усілякі манірності-ніжності нерідко сприймаємо просто-таки з відразою. Життя не бажає безперестанно чути розмови про те, яке воно миле, та любе, та добре, чарівне, прекрасне й важливе. Отак, отже, школа життю й прислуговує, майже в усьому перед ним притьма стелиться, а життя через це, очевидно, виявляє свою непокору й упертість, відмовляється від її прислуговування з таким відчуттям, немовби ця дружня послужливість його тільки ганьбить. Життя каже нам: «Мені не потрібна ваша необдумана поміч, краще подбайте про себе», і я гадаю, що воно має рацію. Школа повинна подбати про себе, подбати про те, щоб з усіх поглядів залишатися школою і тільки школою. Адже життя з віку-правіку має свою, споконвічну і власну мету, і пояснити її ой як непросто й нелегко. Школа не має завдання збагнути життя й залучити його до виховання. Про життєву науку життя уже якось подбає завчасу й за певних обставин саме. Коли школа слугує собі, плекає дітей лиш у власному дусі, то потім життю вони стануть куди цікавішими, і воно, очевидно, пригорне їх і відкриє їм більше життєвих скарбів. Життя ж бо, зі свого боку, бажає плекати колишніх школяриків у власному дусі. А якщо діти ще в школі пройдуть виховання в життєвому дусі, то потім життю вони дуже нудні. Воно позіхає тоді і каже: «Ох, не заважайте спати. Адже ви відібрали у мене моє завдання. Діти й так уже знають усе. Що мені з ними робити? І про життя їм відомо вже більше, аніж мені самому». Тоді чиниться все своїм робом і одночасно стоїть на місці, і все — як вві сні. Життя відкривається лише тому, хто має до нього довіру. Дітям давати знання про життя вже за шкільною партою — це не що інше, як боягузтво, і така запопадливість до добра не доводить. Чи не ліпше вернутися до безтурботности, позаяк ми звалили на свої плечі стільки турбот? «Якщо я видаюся вам таким нестерпучим, — каже життя, — то навіщо ви в мене вступаєте? Не морочте собі з цим голову. Коли вже мені не дають і посміятися з недосвідчених новоприбульців, то тепер мені до всього байдуже. Якщо не бажаєте болю, то не матимете і насолоди. Якщо ви узяли за мету мене, то вже від початку пішли не тим шляхом. На моєму шляху надто багато трапляється праведників, і всім їм кортить зі мною упоратись. А що, коли я їх попросту не помічаю? Коли не даю їм зі своїх джерел пити, а всі скарби свої від них приховую? Коли від людей я не маю ніякої втіхи, то як знайдуть утіху вони? Ось приходять усі вони в мене із власним мистецтвом життя, та мають лише мистецтво, але не мене. Мистецтво знайти могли б вони тільки в мені, та коли б і знайшли, то саме так вже нізащо б його не назвали. Мені вже не вільно робити людей нещасливими, але ж тоді як вони стануть коли-небудь щасливими? Як коли-небудь відчують, що таке щастя, якщо від нещастя воно невіддільне так само, як світло — від тіні, що одне одне зумовлюють? Люди не хочуть уже зла і добра, вони хочуть лише добра, але ж така примха — незбутня! А те, що тепер вони так чудово мене розуміють, — яка їм із того користь? Крім пихи — ніякої. Та насправді ніхто мене й не розуміє. Людям для цього ніколи не стане розуму. А як вони всі мене люблять! Яка глибоченна ця їхня любов! І який глибоченний це несмак! І щоб неодмінно скоштувати до решти усе, що в мені є. І кожне при цьому почувається неабияк обділеним. Але як може кожне одержати те, що воно потребує? Мені любий той, хто взагалі не чекає від мене ніяких утіх, хто заклопотаний самим собою. А той, хто цінує мене дуже високо, — о, цей здається мені ні на що не придатним. І як воно так буває, що надто настирливі враз опиняються десь на задвірках? Скільки таких, що палають жаданням, не викликають жадання у мене! А ті, що шукають утіх, здебільшого повз життєві утіхи й проходять. Вони несерйозні, а тому нудні і змушені нудитися разом зі мною, бо мені з ними нудно, і через те, що вони не воліють бути серйозними, становище їхнє серйозне, а водночас і моє, а втім, ні, моє не серйозне, і від мене ніхто уму-розуму не набирається, а тим часом від мене давно уже всі таки ж порозумнішали, та постійно про це забувають і раз у раз починають мудрувати-гадати, й шукати розгадок, і, знайшовши їх, знов забувають, і так ніколи уже й не розгадають, бо страшенно заклопотані тим, щоб узяти мене в свої руки, та всі вони — таки мої, як лишень хто-небудь може бути моїм, хоч ніхто з них про це й не здогадується». Їхньої мудрости вистачає лише на стурбованість, вони сліпо вилазять зі шкури, щоби сподобатись, а діти тим часом уже знов підросли, і дитинство минуло, і знов двоє сходяться, щоб мати дітей, і з вихованням щастить, і освіта, і кропітка робота, немовби над тим монументом із різноманітних форм, що його ніколи не вдається завершити, й життя пізнане і непізнане, безпорадне і самовладне, мов те дитя, життя, безмежно велике і — просто цяточка, і саме цієї хвилини