серед чужих, бо вона для чужих — чужа. Тож слава й хвала відчуженню, а не зближенню; тому слава й хвала, що ще невідоме, а не тому, що про кожного кожному давно вже відоме. Мені соромно за такі мої мудрі слова. Мені совісно за оцей свій розум. Як же негарно чиню я, що отак боронюся! Але ж захищати самого себе — це так природно, страх як природно. Так-бо роблять усі. Хто так не робить, той неодмінно викликає в усіх лише ненависть. Атож, і любов! Злими вчинками ми викликаєм до себе любов, а своєю любов’ю — ненависть. Одначе як же чудесно було однієї зимової милої днини по-хлопчачому погратися в сніжки з отим милим хлопчиком на очах у його батька й матері! Дрібниці такі не забуваються. Тої ночі він і почув про неї. Я мушу весь час пильнувати, щоб не сплутати його із собою. Адже не хочеться мати щось спільне з якимось розбійником. Він про мене ще дещо почує, отой розбишака! Коли наші теплі околиці здавались йому найлюбішими в світі? Тоді, коли він там прогулювавсь з отією вигнанкою. Тепер вам усе зрозуміло. І це з отаким я маю себе переплутати? Бракувало цього ще! З тією «подругою» він затесався між порядних людей. А якось подарував їй півфунта салямі. Вигляд та «подруга» мала жахливий і щоразу, коли його бачила, фамільярно гукала: «Ти!» Він разів двадцять, не менше, просив її так не роботи. Їй це, одначе, було не втямки. Та, про яку тут ідеться, тільки те і робила, що розповідала йому, певна річ, еротичні історії, себто плітки. Вона знала про все, що лишень можна собі уявити й про що вголос не кажуть, і про все це торочила йому, і поки ділилася тим, чого більш ніхто не повинен знати, бо тоді доведеться тримати язика за зубами, щоб не відкритися із таємницею ще комусь, він, як ніколи, впивався красою і пишністю наших околиць, і ночі були, наче світлі просторі зали, осяяні зорями ідеалізму і насолодою самопожертви, і перехожі тихенько снували туди-сюди, і з кожного з них мовби пісня лилася, й усе добре і миле, що лиш буває на світі, простувало назустріч, тихо-мирно гуляючи, й історії тої втікачки викликали в розбійника сміх, а коли ми сміємося, ми добрі і любим красу, а необхідність нас надихає, і ми стаємо покірними, немовби уже домоглися звитяги, ми звитяжні і ладні усім помагати, й ніч не така уже темна, вона — ніби коси заснулої жінки, котра з життям попрощалась, але до нього ще вернеться, котра й сама вже не знає, як вона дихає, й котра нагадує плем’я, в якому дрімають ще приспані сили, воно всього про себе не знає і здатне до праці, бо ілюзій іще не втратило, і щасливе, бо надто багато від життя не очікує й може собі дозволити розкіш душевности й щирости. А тепер до тієї графині, що чорні коси, мені вже, виходить, заськи. Чому? Можна, я про це вам скажу? Щоправда, ніяка вона, певна річ, не графиня, радше просто одна із моїх знайомих. Річ у тому, що якось я перед нею вронив одну дрібнесеньку, сливе непомітну, чарівно прекрасну і елегантну сльозинку із приводу ще однієї моєї знайомої. Шляхетне моє нахабство та перша відразу помітила. «Крутій!» — тільки й сказала вона і подивилась на мене такими очима, що краще я змовчу. Мабуть, настав уже час тут згадати про одну аморальну рису. До аморальности люди чомусь дуже схильні. А вже потім я поведу-таки цього розбійника нарешті до лікаря. Бо не сила терпіти вже, як він уникає обстеження. Якщо не знайду йому годящої пари, доведеться спровадити його знов у контору. Це вже напевно. Бідолаха. Але так йому й треба. Або він опиниться десь у селянськім дворі. А втім, нам здається, що наразі це, звісно, — лиш порожні слова.
Либонь, разів уже з тисячу я бував, цебто, правильніше сказати, проходив під нашими арками. Потрібно щоразу все трішки уточнювати. Ми, нинішні люди, вже не терпимо розпливчастих слів і висловів. Є і такі в нас, котрі ходили цим шляхом, під арками, разів тисяч вісім. Мимоволі дивуєшся, коли про це думаєш. А того разу була пречудова неділя, розбійник ішов під розлогими грушами повз хвилясті хліба і міркував про Едіт, що утекла від нього. Звісно, вона не повинна йому звітувати, ні, аж ніяк. Але все ж таки! Одначе тепер не про це. Про це — краще згодом. Отож наш розбійник, ця добряча душа із серцем, пораненим кулею кохання до тієї золотоокої дівчини, все далі відходив від міста, де мешкала та, якій він був щиро відданий. Не без підстав її можна назвати, вдаючися до стилю минулих часів, його «немилосердною владаркою». Та вернімося все ж таки до стилю сучасного. Собаки гуляли поряд з господарями, і тихо, німотно стояли дерева, і птахи чекали на свого любого друга — на вечір, щоб порадіти в його прохолоді. А доти світитиме сонечко, що так яскраво пробилось в алею, і ми з дозволу цього розбійника скажемо, що він розглядав тепер картопляні кущі, які устелили все поле. Згодом у ньому озвавсь якийсь жалісний голос, аж йому довелося зітхнути. Доти такого не було з ним ніколи. Виходить, він став уже людиною кращою? Хочеться вірити, йому ж на добро. Можливо, цієї хвилини про нього подумала мила, мерзенна красуня Едіт. Можливо, вона іронічно всміхнулася. І йому не лишалося нічого іншого, як її усмішку стерпіти, хоч від цієї жорстокої думки він мало не впав на землю. Душа його, можна сказати, пахтіла коханням, як букет, повен духмяних квітів. І аромат того, що він відчував, дурманив його. Як тихо і радісно стояли тепер перед сільськими хатами дерева, сонно хитаючи своїми округлими кронами, а дзвони своїм калатанням стрясали, коливали повітря, — то немовби Едіт калатала у дзвони на всіх церквах світу. О, як шматували ці звуки його й так розтроюджене серце! Стежка зробилася тут кам’янистою. Несподівано із потемнілого синього неба на голову цього закоханого ринула злива. Ще хвилин п’ять — і він був уже мокрий як хлющ. Вода просто стікала по ньому струмками. Та невдовзі повернулася знову чудова погода — не погода, а мрія, можна навіть сказати, тепер іще краща, ніж була доти. Осяйна карусель запросила його прокататись, і коли він сидів уже чи, правильніше сказати, радше лежав
