Розбійник - Роберт Отто Вальзер

інші птахи часом дзьобали те, що траплялось випадком чи що їм підкидала чиясь добра рука. Щось співуче було у високих церковних вікнах, бо сіяли вони всіма барвами, а з урочистої середини будівлі надвір раз у раз долинали клекітні звуки органу, а потім розбійник знов опинився перед крамницею художніх виробів і поклав собі ніколи нічого уже не читати, хоч згодом, однак, при нагоді усе ж таки дещо почитував. А опісля він знову натрапив на однорукого — на оте своєрідне, всьому місту відоме з’явище. Колись тут розбійник щиро вклонився був одній секретарочці, що проходила, легенько гойдаючи стегнами. А одна мати пожалілась йому на сина, який, мовляв, зовсім про неї не дбає, а один син розповів, як йому хочеться оточити турботою матір, що не знаходить для нього й хвилинки, і сини, всі — взірець елеґантности, перед ним дефілювали, а доньки, всі — шикарного життєвого стилю, злітали і пурхали понад життям, а тоді пригадався ще й один чоловік, з уст якого колись він почув кілька слів, дбайливо дібраних і адресованих його ж таки рідній дружині: «Ти — корова в свинарнику»; а одна літня жінка мала тільки півноса, та хіба ж у музеях не траплялися директори, у котрих помалу відпадала половина обличчя, і хіба ж у ранкових газетах і нині ще не трапляються редактори з яскравими рисами владарів? Якось розбійник зійшов був на церковну дзвіницю й попросив, щоб йому за невеличку плату показали оті величезні дзвони, чиє бемкання щонеділі долинало до нього в кімнату. А якось священик запросив його піднятись на катедру, і від цього запрошення він не відмовився.

Поля посівні зеленіють сходами, а поля битв червоніють і все ж розквітають звитяжним пурпуром, і замість мене хтось сам у себе питає, де ж і коли ця куля наздожене розбійника, ставши йому нагородою за всі його добре продумані й позбавлені сумнівів лиходійства й безпутства. А дістати цю кулю він, безперечно, має і вже хоч би тому, що йому треба пустити кров. Потім йому стане трішечки легше. Та наразі це важливе запитання ще чекає на відповідь. Якою красою і прохолодою вилискують ріпакові поля під блакиттю небес, а те, що ліс прагне незмінно лише зеленіти, — це просто чудово і промовляє про його впертість і наполегливість, хоч іноді ми і не проти, щоб він трохи змінився, став іншим, еге ж? А який зовсім новий, досі небачений колір для лісового одіння ви запропонуєте? Прошу вас, поділіться зі мною своїми думками, я залюбки їх будь-коли вислухаю. І цієї хвилини розбійник згадав, як кілька років тому читав про бунтарів, що їх, аби зробити настрашку усім, повільно четвертували. Та стаття йому трапилась у старому часопису, одному з найперших в історії, і її супроводжували малюнки з тих давніх часів. Четвертуванням можна було спокійненько собі втішатися, з насолодою попиваючи каву ґлясе, і з приємністю перейматися враженням, немовби спостерігаєш, як у браму що-небудь ввозять. Він пам’ятав ще ту вулицю, де стояв ресторан. Обаполи неї тяглися дерева, а неподалік у його кімнаті, себто в одному з будинків на тій-таки вулиці, лежав хворий художник. Лежав геть блідий, приготувавшись померти, але сили до нього вернулись. А на одній прогулянці пізнього вечора, що тихо і ніжно обплітав діамантово-срібними нитями крони дерев на округлому схилі, неначе у винагороду їм за їхнє невимовне терпіння і невибагливість, — щоправда, в дерев зазвичай лиш такий вигляд, немовби вони невимовно терплячі абощо, — на тій прогулянці йому мимоволі навернулася думка про те, як давно колись один імператор загинув від рук так званих сильних світу цього і як усіх осквернителів тіла і духу його величности потім скарали, а дружин тих злочинців примусили дивитися на їхні муки, щоб дружини відчули сповна, що покара завжди неминуча. Жінки, котрі мусили спостерігати за стратою тих, хто їм доти опорою був і захистом, — ті жінки були, очевидно, ще в глибшому розпачі, ще нещасніші, ще дужче згорьовані, змучені, вбиті, аніж зловмисники, а ту покару призначила їм також жінка, одна з родичок імператора. Ця історія вкарбувалася розбійнику в пам’ять ще в шкільні його роки, і тепер він подумав: сильні світу цього нерідко здаються самі собі аж надто вже сильними, втрачають спроможність оцінити своє ж таки значення й навіть не тямлять, як триматися і щодо себе, і щодо світу довкола. Либонь, власні персони починають у них викликати захват, і раптом вони виявляють у собі кепський настрій, а позаяк, на відміну від маленьких людей, навчилися владарювати і звикли, не довго гадаючи, віддавати накази, то хутко і просто, не завдаючи собі клопоту на хвильку замислитись — елегантно, сказати б, — пускаються на лиходійство. Високе становище їм легко отьмарює розум, однак чого варті високі пости проти трону безвинности, проти ідеї божественної недоторканности і проти недосяжного п’єдесталу гуманности, на якому сидить імператор, він-бо дбає про статок щонайбіднішого наймита чи якогось поденника так само щиро, як і про розквіт багатих. Імператор нікому не надає переваги, хіба лише в разі крайнього примусу і то цілковито проти власної волі. Тільки під тиском обставин. Він усім — мов той батько, і ось із таким оборонцем загального блага оті бунтарі повелись так жорстоко, тож потім і з ними повелись, відповідно, так само жорстоко. Адже отих зверхників, котрі раптом утратили смак до виконання своїх повинностей, що на них накладають їхні верхні пости, треба було покарати якнайсуворіше вже заради маленьких людей. Чоловіком освіченим мене можна назвати тоді лиш, коли я сповняю просвітні обов’язки. Тут ідеться сливе про те саме. Тих зверхників так суворо покарали тому, що вони опустилися нижче від тих, котрі вже у самому низу, покарали тому, що вони цілковито забули про лицарство, а коли лицарі чинять, як справжні злочинці, то їхні вчинки стократ злочинніші, ніж у звичайних зловмисників, чиї прогріхи легше збагнути, бо їм не поталанило із вихованням, яке і покликане відвертати таке переродження. Сильні світу цього неухильно повинні в очах всього народу піклуватися про свою велич і авторитет, про поступливість у власних поглядах і власних діяннях. Вони мають цілком усвідомлювати, що все це пов’язане, і якщо цю пов’язаність вони розірвуть, то опустяться на самісіньке дно, відступати їм буде взагалі уже нікуди, адже їхнє призначення — слугувати взірцем і то не в розпусті, не в моральнім занепаді, а в твердому дотриманні букви закону. З цієї та інших таких причин ми