Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Я підійшла і взяла гусака.

— Люди не повинні купувати слонову кістку. Адже не просто так це заборонено. Якось Ґет читав про…

— Не переповідай мені того, що читає цей хлопець, — обірвав мене дідусь. — Я в курсі. У мене є всі документи.

— Вибач. Та я просто подумала…

— Кейденс.

— Ти міг би виставити їх на аукціоні, а потім пожертвувати кошти на збереження природи.

— Тоді в мене не буде статуеток, Тіппер дуже цінувала їх.

— Але…

— Не вчи мене, що робити з власними грошима, Кейді! — гаркнув дідусь. — Вони мої, а не твої.

— Гаразд.

— Не тобі розповідати мені, як розпоряджатися своїми речами, зрозуміло?

— Так.

— Ніколи цього не роби.

— Зрозуміло, дідусю.

Мені хочеться схопити гусака і пожбурити через усю кімнату. Цікаво, чи розіб’ється він об камін? Чи розсиплеться на скалки?

Я стискаю руки в кулаки.

Ми вперше говорили про бабусю Тіппер, відколи вона померла.

ДІДУСЬ ЗАВОДИТЬ ЧОВЕН у гавань і прив’язує його.

— Ти досі сумуєш за бабусею? — питаю я його, коли ми йдемо в Новий Клермонт. — Бо я от сумую. Ми ніколи не говоримо про неї.

— Частина мене померла разом з нею, — каже він. — І це була краща моя частина.

— Ти так вважаєш? — питаю я.

— Я не знаю, що ще сказати, — відповідає дідусь.

43

Я ЗНАХОДЖУ БРЕХУНІВ у дворі Каддлдауну. На газоні розкидано тенісні ракетки, пляшки від напоїв, обгортки від їжі та пляжні рушники. Ці троє в чорних окулярах лежать на бавовняних ковдрах і їдять картопляні чіпси.

— Тобі вже краще? — цікавиться Міррен.

Я киваю.

— Нам тебе не вистачало.

Вони намастилися дитячою олійкою. Дві пляшечки з-під неї лежать на траві.

— А ви не боїтеся згоріти? — питаю я.

— Я більше не вірю в сонцезахисні креми, — каже Джонні.

— Він вирішив, що науковці заангажовані і що вся індустрія сонцезахисних кремів — лише трюк для заробляння грошей, — пояснює Міррен.

— А ти колись бачила сонячний опік? — питаю я. — Шкіра буквально вкривається пухирями.

— Це безглузда ідея, — погоджується Міррен. — Ми просто вже знудилися, та й усе.

При цьому вона намащує на руки дитячу олійку.

Я лягаю поряд із Джонні.

Відкриваю пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Витріщаюся на торс Ґета.

Міррен трохи читає вголос з книжки про Джейн Гудолл. Ми слухаємо якусь музику з мого айфону, динамік додає металевого звучання.

— Чому ж ти більше не віриш у сонцезахисні креми? — звертаюсь я до Джонні.

— Це все змова, щоб продати більше нікому не потрібного лосьйону.

— Угу.

— Я не згорю, — каже він. — От побачиш.

— То чому ж ти тоді намащуєшся дитячою олійкою?

— А, це не стосується експерименту. Мені просто подобається постійно бути якомога маснішим.

ҐЕТ ЗАСКОЧУЄ МЕНЕ в кухні за пошуками їжі. Її малувато.

— Наша остання зустріч теж була неоптимальною, — говорить він. — Там, у коридорі, кілька ночей тому.

— Ага.

Мої руки тремтять.

— Пробач.

— Гаразд.

— Можемо ми почати спочатку?

— Ми не можемо починати спочатку щодня, Ґете.

— Чому ні? — Він застрибує на барну стійку. — Можливо, це літо других шансів.

— Других — можливо. А після другого стає вже дивно.

— Просто тримай себе в руках, — каже він. — Принаймні сьогодні. Давай вдамо, що я не заплутався, що ти не злишся на мене. Давай поводитися, як друзі, і забудемо, що сталося.

Я не хочу вдавати.

Не хочу бути друзями.

Я не хочу забувати. Я намагаюся пам’ятати.

— На пару днів, поки нам знову не здаватиметься, що все гаразд, — каже Ґет, помічаючи мої сумніви. — Давай просто відморозимося, поки це не припинить бути таким важливим.

Я хочу знати все, зрозуміти все; я хочу міцно обійняти Ґета, гладити його руками і ніколи не відпускати. Але що, як ми можемо розпочати все спочатку тільки так, а не інакше?

«Опануй себе. Просто зараз».

«Тому що мусиш. Тому що можеш».

— Цього я навчилася, — кажу я.

Я передаю йому пакунок із вершковою помадкою, яку ми з дідусем купили в Едгартауні, і те, як його обличчя сяє від шоколаду, розриває мені серце.

44

НАСТУПНОГО ДНЯ ми з Міррен без дозволу беремо моторного човна. Хлопці не хочуть іти з нами. Вони збиралися плавати на байдарках.

Я веду, а Міррен ковзає рукою по воді.

На Міррен небагато одягу: верх від купальника з ромашковим принтом та джинсова міні-спідниця. Гуляючи доріжками Едгартауна, засипаними галькою, вона розповідає про Дрейка Лоґґергеда і свої відчуття від «статевих стосунків» із ним. Саме так вона завжди їх називає. Описуючи відчуття, вона каже, що це щось схоже на запах шипшини, американські гірки та феєрверки.

Ще вона говорить про те, який одяг хоче придбати для першого курсу в Помоні, і про кіно, яке хоче подивитися, і про проекти, які хоче здійснити цього літа, як, наприклад, відновити приготування морозива чи знайти на Він’ярді місце, де можна було б покататися верхи. Щиро кажучи, вона говорить півгодини без зупинки.

Я б хотіла жити так, як вона. Зустрічатися з хлопцем, будувати плани, навчатися в коледжі в Каліфорнії. Міррен вступає у своє сонячне майбутнє, а я повертаюся назад у школу Дікінсон, де на мене чекає ще один рік снігу та задухи.

Я купую невеличкий пакунок у «Мердікс», хоча з учора ще лишилися солодощі. Ми сидимо на паркані в тіні, Міррен досі говорить.

Знову виринає згадка.

П’ЯТНАДЦЯТЕ ЛІТО, Міррен сидить поруч із Тафтом та Віллом на сходинках нашої улюбленої перекусної в Едгартауні. У хлопців у руках райдужні пластикові вітрячки. Ми чекаємо на Бесс, тому що в неї туфлі Міррен. Без них ми не можемо зайти всередину.

Ноги Міррен брудні, нігті пофарбовані синім лаком.

Ми вже чекали певний час, коли Ґет вийшов із магазину неподалік. Він тримав під пахвою кілька книжок. Він дуже швидко підбіг, ніби з якогось дива намагався нас наздогнати, хоча ми лишалися сидіти на місці.

Потім він різко спинився. Нагорі стосу була книжка «Буття й ніщо» Сартра. Її назву було досі записано у нього на долонях. Рекомендація дідуся.

Ґет кивнув смішно, по-клоунськи і подарував мені книжку з-під стосу: роман Жаклін Моріарті. Я читала її все літо.

Я розгорнула титульну сторінку. Там був напис. «Кейді з усім-усім. Ґет».

— Я ПАМ’ЯТАЮ, як ми чекали на твої туфлі, щоб зайти до перекусної, — кажу я Міррен.

Тут вона замовкла і напружено глянула на мене.

— Вітрячки, — нагадую я. — Ґет подарував мені книжку.

— Отже, твоя пам’ять повертається, — каже вона. — Це чудово!

— Тітки полаялися через нерухомість.

Вона знизує плечима.

— Трохи.

— А ми з дідусем полаялися через ці статуетки зі слонової кістки.

— Так, ми тоді про