Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, що йому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім’я та прізвище, наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, - “отож він покликав мене, і очей не розплющивши: “ходи-но сюди, Хасінто Моралес, розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випити Пляшечку рицини?”; “а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?” - спитав він мене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух”; “ану, Матільдо Перальта, - сказав він мені, - побачимо, яка буде твоя дяка за те, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його на мотузці притягли!” - і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його в китайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону”; так само, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно руки злодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх з виглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: “цій землі бракує ослячого гною - хай привезуть за урядовий кошт!”; “він гукнув мені в вікно, сміючись: “агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?” - ту машинку він сам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: “та вже оддала богові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!” - але він заперечив - світ, мовляв, вічний, - узяв відкрутку і маслянку та й заходився розбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів, як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусилля марні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!” - бо в ті часи якийсь житейський дріб’язок важив для нього не менше, ніж найважливіші державні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей і відкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьому старезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на його питання “котра година?” - йому відповідали: “як накажете, мій генерале!” - і справді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв - відповідно до своїх планів - дні храмових свят, щоб об’їхати всю країну, встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босого індіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів, яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх, бився об заклад із глядачами, - і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо ми хоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсь чудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, як тільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: наче камінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так уміло піддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, - окрім півня сердешного Діонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашого володаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йому руку: “молодець, ти справжній мужчина!” - у нього саме був гарний настрій, і він навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразка була така безневинна; “ти скільки правиш за цього червонястого?” - спитався він Діонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: “він ваш, мій генерале, це для мене велика честь!..” і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збуджених земляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьому світові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможного червонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився на мотузці од гамака, бідолаха, - бо тільки в і н один не знав, скільки лиха приносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі, скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилково назвав їх чужим ім’ям при своїх запопадливих найманцях- головорізах, котрі розцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну, химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від нього тхнуло їдким потом, і коли він з’являвся отак без попереджень, заходив до когось на кухню, то вся сім’я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гість п’є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, - аж занадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьому домі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не з якихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було в пізніші часи, - просто він був самим собою, бо влада його ще не стала трясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидалася на бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отож досить було одного-єдиного його жесту - і поля родили, худоба плодилася, а люди гараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, і перенесли туди, де посуха, - “і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очі бачив!” - він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, ще в ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, коли несподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою спів птаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками, бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так він колись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюди супроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи не наважувався виголошувати, - зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: він побачив величезний порожній дім, а в ньому - себе самого; осміхаючись, його обступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попало різницькими ножами - з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він не поткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкірені вбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому ж це його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров’ю; а він не чув у собі ні гніву, ні страху, - тільки велику полегкість, яка зростала в ньому, доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким і очищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі в цьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані його кров’ю; аж ось котрийсь із них - уві сні це був його син - вдарив його ножем у пах, - “і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленим ганчір’ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав