Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

на долівку, б’ючись у передсмертних корчах”, - усе було, як наяву, отож він не втримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров’я, а той ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знана в історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генерала Лаутаро Муньйоса - “так усе й було, чиста правда, матусю!”; слухаючи, в і н навіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна в президентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; вікон було двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, - моторошний збіг, який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенат і верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя на камені не залишили від величного пантеону наших героїв - з президентського балкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум’я, але він незворушно вислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент; народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше не кортіло, - проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копію пантеону, - проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він і не збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, - навпаки, скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати старої республіки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів і верховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства до щасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людське око, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь - озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштував його страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, “чатував коло моїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мій таємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць, щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себе смертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше, ніж своєму нутру, отож приходив - завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді, вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, - долоні в нього були тугі й гладенькі, наче жаб’ячий живіт, зроду-віку я не бачила таких долонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоні разом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здався стривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, як невтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чию долю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння, котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніж вода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть, стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя й успіх, - зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отож ми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморських пташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смороду гниття повітрі, - “бідолашна матуся!..”; ми побачили нашу столицю, зруйновану таким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна було назвати жіночим ім’ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагою в руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, що той чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: “ага!” - та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцного гуарапо, тільки одне око - таке, як вино розглядати на світло, а друге - як дивитися в темряві; і він сказав: “ага!” - та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді я розказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска - це віроломність і зрада; і він переможно вигукнув: “я вже знаю, хто це, чорти б його вхопили!” - то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих його помічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо, бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни й творилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдина могла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, - і він потай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськими стежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір’ї, де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троє дітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні, паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки на миску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себе самого: лежав долілиць на підлозі - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; “де це я?”- спитав він, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: “в кімнаті завбільшки з оцю, я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, і вікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальовані коні, а ще там є прапор з драконом”, - і він сказав, “ага!” - бо зразу впізнав канцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре - від ворожої руки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, уві сні, не чуючи болю, і він сказав: “ага!” - і, завмираючи, спитав, коли ж це станеться, на що вона відказала: “спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літ доживеш, - а мені вже сто сім, як-не-як, - ти ще й після того проживеш сто двадцять п’ять років”, - і він сказав: “ага!” - і вбив недужу стару в її гамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив її ремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, - хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, ні звіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, - “бідолашна жінка!” Такі спомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, - навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож, коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, він згадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб люто помститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку під тамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думав про Мануелу Санчес, і ненависть