Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Та то, може, якийсь український театр?.. Всі зареготали. Але Шумейко спинив сміх.

— Нічого дивного, — сказав він. — Чутка така вже була. Капіталістична французька республіка. Як проти Німеччини, так чотири роки стріляли на західному фронті, а як проти робітників, то смалять німцям у підмогу. Буржуйська політика. Розкусили вже!

— У німців же проти нас зараз нейтралітет! — гукнув хтось.

— Як в уманських дурнів: з чужого воза беруть і на свій кладуть… Пождуть, поки французи підійдуть, а тоді…

Всі враз принишкли і перезирнулися. Оце була новина! Битися, значить, доводилося тепер проти всіх. Французи побили німців, а тепер з німцями проти нас! А тут ще й своїх гетьманців повні жмені… Люди поглянули один на одного з-під брів. Може, краще завчасу… розійтися?

Та Шумейко вдарив кулаком по столу.

— Постав сундучок! — гримнув він на Кукурішника. — Їхати зібрався, чи що? Буде й того, що вже приїхав, дурень старий! Не міг з тими галичанами під укіс звалитися? Бодай букси попалити? Топку ж можна було залити! — Кукурішник винувато кліпав очима, він схилився і поставив сундучок. — Машиніст! Ех!.. Дайте йому гвинтівку! На свою голову привіз!.. Тим паче, — вже спокійно сказав Шумейко до всіх, — гетьмана треба негайно погнати і взяти всю владу до своїх рук. Перерізати магістралі, щоб французам з німцями не об'єднатися!

Кукурішнику тицьнули гвинтівку до рук. Він тримав її, немов палицю, — ще ніколи в житті він не стріляв ні з чого, крім рогатки, та й то тільки змалку.

— Як же її?.. — безпорадно озирнувся і закліпав він. Хтось йому показав.

Шумейко звернувся до Тихонова, що саме ввійшов з кондукторським ліхтарем.

— Скільки нас є?

— Близько сотні, — відказав Тихонов, — а може, й усі двісті. Темно ж довкола, ніч. З селянами зв'язку ще нема. Знаю, що підходять, — Зілов же там комісарить, — але мовчать. Анігич! І разу не стрельнули. Мабуть, маневр. Панцирникам не показуються, чи що? Зв'язкових двічі засилав — як у воду.

— Пошли Кульчицького Стаха або Золотаря.

— В заставі обидва. За одинадцятим полком — щоб не в'їхало щось зненацька від Києва…

— Ага! — повеселішав Шумейко. — Так і треба: то мазурики! — Він ляснув долонею но столу. — Нам би зайняти вокзал — за всяку ціну вокзал! Тоді поженемо всі порожняки на Могилів. Звідти дванадцять тисяч бессарабських партизанів іде. Від Дністра до Дону проженемо німців — факт! Про офіцерську роту що чути і про комендантську сотню, га?

Офіцерська рота та комендантська сотня Парчевського — то був міський гетьманський гарнізон. Тихонов помовчав і смикнув плечем:

— Аглая проти них пішла.

— З ким?

— Таж… сама…

— Що ти мелеш дурне?

— Кажу ж! — розсердився й Тихонов. — Отак і пішла сама. На Парчевського в неї удочка є. Присягла, що роззброїть сама…

На ґанку раптом знявся шарварок, і крізь групу на порозі враз проскочив задиханий, схвильований телеграфіст.

— Товариші! — затинався він. — Товаришу Шумейко! Ешелон! З київської! Гніванський міст проминув! За півгодини буде тут! Якісь «січові стрільці»! Сорок два вагони состав! Вінниця передала! Правда…

— Не пускати! — звівся Шумейко. — Хто на київській, ти казав?

— Чотири чоловіка! — підбіг Тихонов. — Золотар, Стах… Кулемет кольт.

— Зірвати колію! — наказав Шумейко. — Дрезину![491] Динаміт!

Кілька чоловік зразу кинулися до динамітних скриньок тут же, в кутку. Всі вибігли на ґанок. Дрезини стояли поруч, під пожежним наметом. Це були ручні дрезини з великими маховиками. Двоє хлопців вже поскидали кожушки і стали до ручок. Враз постріли з цепу вздовж паровозів порідшали і тоді зовсім припинилися.

— Що таке?

— Не стріляйте! — десь бринів з темряви тоненький, зовсім дитячий голосок. — Не стріляйте! Я — своя…

Люди, лаючися, спускали гвинтівки. Що там за чорт?

З рудого туману в яскраве світло ліхтарів перед депо вибігла якась невиразна фігурка. Вона бігла сюди, звівши руки вгору і весь час кричачи. Це було дівча — без хустки, волосся стирчало віхтями довкола голови.

— Ади! — здивувався хтось. — Таж то будочникова з першої волочиської! Агій на тебе, дурне!

То була Одуванчик. Вона влетіла між люди, хапаючи всіх за гвинтівки, за рукава.

— Хто тут найстарший? — захлиналася вона. — Хто найстарший? Та хіба ж так можна воювати? Хто найстарший?! — Вона стала перед Шумейком і від здивування аж розкрила рот. — Дядя Шумейко! Таж звідки це ви? Хіба утекли? А наш Козубенко? Господи! — Вона вже побачила Козубенка і зразу ж кинулася до нього… — Ой, розказати ж треба, таке розказати! У нас там таке!..

— Де це у вас?

— Таж у нас, у коммолі…

— Стоп! — перебив Шумейко. — Не торохти! Чого сюди забігла? Бачиш — кулі літають, війна? Ану мені зараз додому!

Одуванчик замахала руками і заторохтіла знов. Добре, добре! Вона зараз собі піде! Тільки не додому, а в бараки — там вони збирають хворих на тиф військовополонених. Налякали її війною — пхі! Та хіба ж можна отак воювати? Таж всеньке депо заллято, як на іменини, світлом колійних ліхтарів, а австріяки-усуси сидять собі, як у