Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Хто? I пароль?
— Комендант міста, поручик Парчевський! — Парчевський перехилився через борт і назвав тихо пароль. Патруль оступився. Це були два прапорщики з офіцерської роти. Вони дуже зраділи Парчевському.
— От чудово, що це ви, пане поручику! Наші вже зовсім змучились — і досі не сплять. Які там новини?
Ландо підкотило до освітленої казарми за плацом. На ґанку стовпилося чоловік з десять офіцерів. Вони були з гвинтівками в руках.
— Пане Парчевський! Поручику! Вацлав! — Приїзду гостя всі були надзвичайно раді. Оточивши Парчевського, чемно вклоняючись Аглаї, офіцери повели їх до казарми.
— Пан комендант міста! Господа офіцери!..
Офіцери зривалися з ліжок, на яких лежали в шинелях, і бігли назустріч. З-за дерев'яної фельдфебельської загородки виплив ротний командир, полковник Соловйов.
Парчевський привітно всміхався на всі боки. Рота була майже вся. В дозорах ходило, очевидно, не більше як десять-дванадцять чоловік. Гвинтівки лискучим штахетом вишикувалися в козлах коло порога.
— Вацлаве Юрійовичу! — привітався і Соловйов. — Ну, що там? Які новини? Розумієте, таке неподобство! Всі телефонні дроти хтось перерізав, і, звісно, до ранку ніхто не береться шукати, де їх пошкоджено. Ми абсолютно, ну, зрозумійте, абсолютно ні бе ні ме! Як там справи вашої української держави?
Парчевський відкозиряв і повів рукою в бік Аглаї. Офіцери поглядали на неї, не розуміючи присутності невідомої жінки в цю пору тут.
— Як бачите, — всміхнувся Парчевський. — Я зовсім запросто. Моя дружина! — клацнув він шпорами. — Аглая Вікентіївна Македон. Пардон, Парчевська…
Аглая мило всміхнулася, потискуючи руку полковнику, потім іще декому.
— Дуже приємно! — враз заспокоївся полковник. — Ваша дружина? Дуже приємно! А що це за постріли, стрілянина, скандал?
— Пусте! Репатріанти хотіли розгромити хлібні крамниці, — відмахнувся Парчевський, — ну, знаєте, і довелося трохи полякати… Запрошуйте ж, панове, сісти?
— Ах, пробачте! Аглає Вікентіївно! Наше похідне життя… Всі посідали на ліжка в ногах. Аглая сіла поруч з Парчевський і навіть трохи притулилася до його плеча. З її вуст не сходила чемна й мила посмішка гарної жінки, що добре знає ціну всім своїм якостям і якостям мужчин довкола також.
Парчевський потер руки і посміхнувся:
— Так от, панове, новини все ж таки є. І неабиякі. Я бачу, — він посміхнувся ще інтимніше, — вам дуже не терпиться їх почути? Не буду дратувати вашу цікавість. Розумієте, мої панове, — гетьмана… — він зробив паузу, і Аглая зиркнула по обличчях довкола, — гетьмана, мої панове, вже нема. Київ, здається, взято. Влада на Вкраїні належить, панове, Директорії…
Секунду була мовчанка.
— А французи? — зацікавився полковник Соловйов.
— Французи?.. — Парчевський не був підготовлений до цього запитання. — Французи, що ж… Розумієте! — зразу ж найшов він відповідь. — Французи також підтримуватимуть Директорію. Так, так! Щойно іскрова депеша! — Він полапав себе по кишенях, немов депеша була десь, але він забув її взяти з собою. — Ах, да! Я відправив її до німецького командування. Очевидно, і німці тепер стануть на оборону Директорії. Вони ж запевняли, що визнають владу, яка переможе. Так от, панове, Директорія, значить, перемогла…
Рух перебіг по тісних рядах офіцерів. Кілька справді реагували, не приховуючи задоволення. Сотник Вакулинський розправив вуса і підморгнув своїм двом сусідам. Фізіономія полковника Соловйова зоставалася пісна й невиразна. Йому однаково було і до гетьмана, і до Петлюри — він був за «єдиную и неделимую».
Але враз всі заговорили. Як же в місті? Яка влада? Ще гетьманова чи вже Директорії? Що робити офіцерській роті? Вони тепер петлюрівці? Чи взагалі ніхто? Чи, може, петлюрівці прийдуть роззброювати? А може, треба виступити на підтримку гетьманського ладу?
Парчевський посміхнувся скромно і стримано:
— Навряд чи маєте рацію, пане прапорщику! Французький десант уже висадився в Одесі! — знову експромтом збрехав він. — Батальйон зуавів і рота якихось чи то зулусів, чи то сенегальців, чорт їх там розбере, — всі вони негри, всі вони чорні. Словом, якийсь там колоніальний загін. Під час імперіалістичної війни на західному фронті, пригадуєте? Просто звірі!
Тепер уже всі позривалися з місць. Оце так новини! Сотник Вакулинський вже зібрав гурт своїх. Він уже захвилювався: дивіться, і французи підтримують Директорію! Слава! Аж тепер нарешті буде Україна самостійною! Сотник Вакулинський вже почував себе господарем держави.
— Хвилину уваги, панове! — попросив ще Парчевський. — Новини ще не всі. — Офіцери зразу ж змовкли і оточили його знов. — Я, коли ваша ласка, прийшов до вас немовби парламентером. — Парчевський жартівливо розвів руками. — Прямим дротом я щойно балакав з уповноваженим Директорії, цим самим, як його, ну, забув… Словом, справа в тому, — він посміхався праворуч і ліворуч, — що все військо Директорії виключно добровільне. Мобілізованих у них нема. Як, пригадуєте, було в Каледіна, у Корнілова або зараз на Дону? І мені доручено переказати вам, що від цієї хвилини кожний з панів старшин абсолютно вільний. Хто хоче, може негайно йти додому. Поручик М'якоша, на вас чекає наречена! Вася! А тобі, здається, за рогом, зразу на Київській? Прапорщик Луцький — і вам? — Парчевський приятельськи підморгнув до кількох офіцерів. — Отже, панове, ви вільні всі. — Гомін, вигуки не давали йому говорити. — Тихо, панове! Одну хвилинку! Зброю, будь ласка, залишайте тут. Брати зброю з собою я ні в якому разі не можу дозволити!
— Дозвольте! — скипів нарешті полковник Соловйов. — Але ж командир роти, здається, все ж таки я? Військове командування доручило мені…
Парчевський миттю глянув на Аглаю, тоді клацнув шпорами і виструнчився перед полковником:
— Пан полковник має на увазі гетьманське командування? Дозвольте рапортувати, пане полковнику! В результаті дій охочекомонної армії української Директорії в напрямі Києва і в напрямі Одеси військове командування армії гетьмана Скоропадського змушене капітулювати на милість переможця, про
