Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Десятеро миттю відсунули тіла своїх попередників і мерщій кинулися на підлогу — зайняти місце тепліше. На мить вибухла колотнеча — плеснули зойки, гримнула лайка, тріснула роздерта шинель, хтось хлипнув — і стихло. Десятеро чергових щасливців заніміли в екстазі сп'яніння теплом. Дев'ятеро попередників відплазували з понурою і тупою покорою. Така покора може бути тільки в людини, страждання якої вже вичерпало всі людські сили сповна. Нестатки? Біль? Горе? Мука? Це й є життя. Тепло? То було коротке хвилинне забуття — непритомність. Воно скінчилося. Всі дев'ятеро схопилися і мерщій побігли за двері, надвір — зайняти знову чергу в кінці хвоста. Десятий зостався на місці. Він був мертвий. Йому пощастило — він вмер у теплі. Йому марилися солодкі, радісні образи. Він вмер, хочучи жити.

Мертве тіло відсунули до дверей, на холод. Мертвому тепло ні до чого.

В глибині зали, біля проходу до «царських покоїв» — на звичайному місці, де збиралися місцеві жителі обмінятися свіжими новинами, — і зараз був невеличкий гурт людей. Назустріч Ссрбииові протислися Макар і Шура Можальська.

— Хрисанф! — закричав блідий Макар. — Ти розумієш? Треба щось робити![487]

Можальська схопила Сербина з другого боку:

— Влади нема ніякої! Клопотатися нікому! Всі боягузи й мерзотники! Мені нема діла до політики, але я не можу спокійно дивитися, як люди гинуть!..

Одуванчик вислизнула з натовпу теж і спинилася перед Макаром, Сербином і Можальською з очима, некліпними від жаху. Вона була навіть без хусточки, і мокре волосся облипало в неї на голові.

— У вокзальному пункті швидкої допомоги, — почав, затинаючися, Макар, — повинні бути ноші… ну, звичайні ноші, може, навіть кілька. Якщо забрати тих, що лежать надворі під дощем…

Всі зірвалися — Шурка, Сербин, Одуванчик, Макар, а з ними ще кілька залізничників — і кинулися крізь натовп мерщій туди, де був той пункт швидкої допомоги.

У тісній кімнатці швидкої допомоги було повію здорових і хворих. Старенький фельдшер стояв у кутку і тихо плакав, все протираючи й протираючи розбите пенсне. Нош у нього було чотири. Сербин став у парі з Шуркою, Макар з Одуванчиком. Інші ноші схопив ще хтось. Вирішили насамперед зібрати мертвих, щоб відокремити їх від живих.

Біля вокзального перону стояв порожній товарний вагон, і його негайно ж обернули на тимчасовий морг — мертвих треба було зносити сюди. За півгодини вагон був повний.

Тоді десь недалеко знайшли ще один і плечима підкотили до першого. Несподіваний маневровий паровоз підкотив ще три і поставив поруч. Нош працювало вже вісім. Звідки вони взялися, піхто ні в кого про тс не питав. Якісь люди — робітники, студенти, службовці — приходили і бралися носити мертвяків. І до півночі всі п'ять вагонів були повні мерців.

Але принесені до вагонів не були мертві всі. Поміж мертвих траплялися в тяжкому зомлінні. Що було робити з ними?

Проти вокзалу, на колії між проїзним тунелем і закордонними павільйонами, стояли чотири довгі фанерні бараки. Ще донедавна там містився австрійський охоронний взвод. Хтось приніс лом, і замки вирвали разом з клямками. Бараки були порожні. Вздовж, попід стінами, в них були широкі помости.

За кілька хвилин на помостах лягло сто. Ще згодом — під помостами друга сотня. Закордонний павільйон височів поруч, замкнений і темний. Двері вибили шпалою, як тараном. На підлозі могли вміститися покотом триста.

Люди з ношами з'являлися і клали. Поклавши — мерщій бігли по нового. Далеко не доводилося йти: на пероні, на коліях — скрізь лежали тіла. Сіявся дощ — дошкульний нічний осінній дощ. Було мокро, холодно й темно. Ноші з'являлися — і хворих клали в ряд. Дужчі приходили і лягали самі. Поруч з хворими лягали здорові. Вони присягалися, що в них тиф. Вони воліли захворіти, ніж пропадати надворі. Кілька дужчих репатріантів допомагали носити. Зморившися, вони лягали теж. Чотириста лягли покотом на кам'яній підлозі. Чотирьом тисячам бракувало місця ще.

В австрійських бараках валялися долі заіржавілі гвинтівки. Макар взяв одну, другу запропонував Сербинові. Вдвох вони ввійшли до кабінету начальника станції. Начальник стояв біля телефону — червоний, сердитий. Навпроти з браунінгом у руці сидів гетьманський офіцер — почорнілий, з божевільними очима. Начальник кричав у телефон, що паровозів у нього нема, що депо, очевидно, зараз повстане і нехай пан полковник прийде сюди і розстріляє його власною рукою — він війську його ясновельможності пана гетьмана співчуває від душі, але допомогти ніяк і нічим не може.

Офіцер глянув на Макара з Сербином. Його непритомний погляд ковзнув по гвинтівках. Ага! Значить, влада вже змінилася і це прийшли брати його! Флегматично він підніс браунінг до скроні і вистрілив. Разом з високим стільцем офіцерський труп звалився навзнак до порога.

Макар і Сербин переступили через труп.