Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Аглає Вікентіївно! — перебив її Парчевський стримано і серйозно. — Я прошу хвилинку уваги. Агітація, яку провадили ваші люди в моїй сотні, дала найкращі результати: от уже кілька годин, як я залишився сам, пардон — брешу: вдвох з. нестройовим фурманом Юзефом. Передчуваючи сьогодні вночі переворот і не бажаючи виступати на оборону гетьманського уряду, мої козаки, всі до одного, розбіглися хто куди. Дев'яносто один чоловік. Втекли навіть писар і кухар. Втік каптенармус. Втік конюх. Втекла баба Текля, що витирала порох у цім кабінеті. Ви бачите — порох? — Парчевський мазнув пальцем по чорнильниці і підніс його Аглаї до очей. — Комендантська сотня, комендант і взагалі вся місцева гетьманщина — це один я. Компрене?[492] Л'ета се муа! Держава — це я![493]

Якусь мить Аглая, примружившись, розглядала Парчевського. Її погляд м'яко ковзнув по збудженому обличчю офіцера. Потім вона не витримала. Вона чмихнула і впала в крісло. Регіт давив її. Парчевський стояв перед нею і посміхаючися, і хмурячися. Аглая нарешті пересміялася. Вона звелася знову, запинаючи своє манто.

— Ви маєте прекрасний наочний приклад марксистського твердження про те, що чекає вождів, коли вони одриваються від своїх мас! — ще розсміялася вона. — І взагалі прекрасно: через революційний саботаж мас вождь реакції покинутий напризволяще і реакційний уряд гине! Раджу вам усе ж таки зайнятися марксистською самоосвітою! — Аглая звелася і одягла рукавичку. — В такому разі, поручик Парчевський, ім'ям ревкому ви обеззброєні. Ваш револьвер!

Парчевський знову вийняв револьвер і ґречно простяг його Аглаї.

— Будь ласка. Куля в дулі, запобіжник зведений, обережно! А палаш?

Аглая взяла браунінг і знову сіла. Вона хвилювалась.

— Чому ви не попередили нас, що ваші козаки почали розбігатися?

Парчевський криво всміхнувся і закусив губу.

— Пардон! Але не маючи честі бути в рядах вашої партії комуністів-більшовиків, не ощасливлений і змогою знати ваші таємні адреси, конспіративні квартири, підпільні явки і як там ще у вас це зветься, я…

— Ну, не сердьтеся, Вацек! — Аглая звелася і поклала йому руку на плече. — Ми винні самі. Ви ж прекрасний і чесний хлопчина! — Вона тепло змружила очі, але зняла руку Парчевського з талії і вислизнула вбік. — Офіцерів роззброїмо ми самі. Накажіть вашому нещасному фурманові негайно ж подавати нам коней. Ландо Таймо ще живе?

Якусь мить Парчевський милувався енергійною, гарною дівчиною.

— Воно стоїть запряжене ще звечора. Як паровоз на парах! — Парчевський повернувся до коридора й гукнув: — Юзеф! Подавай під ґанок! — Вигук покотився гучно порожніми коридорами і залящав десь за розчиненими дверима. — Юзеф так і залишився разом з кіньми та ландо. Каже, жінка в Вороиовицях вже спородила знову, а він з дому над три роки. Вирішив залишитися парубком тут. Куди ми поїдемо? Охоче прокатаюся. Дозвольте взяти цю портьєру, щоб загорнути вам плечі? Іде дощ. Погони зрізати?

— Ні, ні! — мерщій спинила його руку з ножиком Аглая Вікентіївна. — Що ви? Зовсім навпаки! — Вона знову кокетливо змружила очі. — «Зірочки срібні, золотий погон!.. Саме це й добре, що ви… фараон…» — Вона проспівала це й засміялася. — Шкода тільки, що ви не полковник! Ну, та вже… Офіцери в роті вас знають добре? — Вона знову відштовхнула руку Парчевського від своєї талії. — Прекрасно! Ми поїдемо зараз до них. От вам ваш браунінг, у мене є свій.

— Візьміть собі! — всміхнувся Парчевський. — Хай буде і у вас два. На всякий випадок. А також на пам'ять від мене. Номер три-тринадцять-два нуля.

— Ні, ні! — сказала Аглая. — Подарунки — це потім! А зараз він може стати вам у пригоді! — Вона простягла браунінг Парчевському назад.

— Ах, дєтка! — відсторонився Парчевський. Потім він вийняв з обох кишень по браунінгу і навів їх на Аглаю. — Учитись вам треба, без краю учитись! Ну хіба можна роззброювати отак, як ви? — Він сховав браунінги до кишень штанів. Зате вийняв з кишень френча другу пару. — Я ніколи не ношу менше як чотири, окрім того, що в кобурі.

— Нахаба! — Аглая реготала червоніючи. — А я вам ще вірила! Ну, постривайте ж тепер! Я вам віддячу, заноза! Пішли!

Ландо вже загуркотіло по бруку під вікном. Вони вийшли в холодну й вогку ніч. Парчевський лишав усі двері навстіж, а меблі перекидав, немов у приміщенні пройшов погром.

— Кланяюсь, папі Аглайо! — весело привітав Аглаю Вікентіївну фурман Гаймо. — Ніч добра, веселий буде шпацір! Коні встояли — юх!

— Здоров, Юзеф! Пустиш коней, як зможуть. І не спинятися, нехай там хоч що!

— Слухам, пані! Гальоп! Вшистко єдно жицє бедно!.. Командо, гальт! — Коні здригнулись й нащулили вуха. — Тпрунь, тпрунь — форвертс!!! — Коні аж плигнули і рвонули з місця в кар'єр. Ландо заплигало за ними, мов гумовий м'яч. Туман завихрився обабіч, дрібна мжичка засікла просто в лице, немов скляна.

Притримуючи одне одного, Парчевський з Аглаєю обговорювали план дальшої поведінки та дій. Офіцерська рота складалася виключно з мобілізованих офіцерів. З сімдесяти п'яти п'ятдесят були місцеві і на три чверті прапорщики військового часу — діти залізничників, студенти та урядовці. Кадрові офіцери були лише на командних постах. Переважна більшість — байдуже чи й вороже настроєних до ідеї національної української державності в усяких можливих її формаціях. Проте була й досить значна група молодших — петлюрівської орієнтації. Ці тільки й чекали на переворот. Заводіякою поміж них був сотник Вакулинський.

Ландо хурчало чвалом через місто. Коні летіли, як стріли. Промайнув центр. Прострибали праворуч зіщулені, притихлі хатинки Київської вулиці. Ніхто не спиняв, місто було як мертве. Ліворуч на насипу коливалися туманні крізь мжичку ліхтарі. На фоні сивого неба виростали чорні визубні приполкових тополь. Перший поклик зустрів їх