Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Пане Дунаєвський! — сказав Макар, — Розумієте? Ми повинні забрати під хворих на висипний тиф обидві пасажирські зали вокзалу.

— Ваше прізвище? — байдуже запитав начальник, беручи до рук олівець.

— Микола Макар.

— І Хрисанф Сербин.

— Завтра ви будете віддані до суду.

— Добре, — погодився Макар. І вони вийшли.

— Візьміть же мертвого з собою! — закричав начальник станції, але Сербину і Макару вже не було часу.

Втім, на цей раз вистачило й одної зали третього класу. Аж от де була та межа! На кахляній підлозі пасажирської зали лягли покотом чоловіка чотириста. І це вже були, мабуть, всі. Тисяча хворих лежала і мала над головою дах.

Але ж кожному хворому треба було ще подати води, закутати у власне дрантя, допомогти випорожнитися.

Пасажирську залу й закордонний павільйон прийняли на себе залізничники. Макар, Сербин, Шурка і Одуванчик побігли мерщій до австрійських бараків. Їх було четверо, і бараків чотири.

Сербину припав крайній від перону. Це був довгий і вузький барак. З кінця в кінець переділяв його посередині прохід, а обабіч попід стінами, на півметра від землі, був піл. Дві залізні грубки-румунки стояли на початку і в кінці проходу. На полу, головами до диктових стін, один коло одного, тісно лежали хворі. Під полом, головами до проходу, — тільки спітнілі маківки виднілися на землі — теж хворі. Двері відчинялися просто надвір, і з них клубочилася пара. Сербин вибіг на колію, спинив якийсь паровоз і приніс у полах шинелі антрациту. У грубках запалало, і зробилося краще.

Потім Сербин вийшов надвір і закурив. Було темно і тихо. Обаполи високого залізничного насипу, розтяте залізницею навпіл, лежало причаєне місто. Слизькою мрякою вилискували дахи будинків, голе віття дерев мережилося купами крізь туман, зрідка де-де блимав нічний вогник з далекого, невідомого вікна. Ген на околицях рясно валували пси. Від депо рудими плямами крізь морок туману просвічували кілька високих колійних ліхтарів.

Навпроти бараків бовваніли два величезні й довгі чорні силуети. Де-не-де крізь вузькі щілини вони проблискували сліпеньким, неясним світлом. Круглі куполи немов шапками накривали зверху кожну тінь, і ці велетенські шапки з тихим залізним скреготом поверталися з боку на бік. І немов довгі указові пальці стирчали з них просто в небо. То були гарматні жерла. Два гетьманські панцирники стояли між вокзалом і бараками.

Сербин дивився і не думав ні про що. Про віщо йому було думати? Він мав вісімнадцять років, і він тяжко стомився після ночі роботи. З чотирнадцяти років, від початку війни, Сербин жив у прифронтовій зоні, і вся імперіалістична війна всім своїм воєнним життям і всім почварлнвим і огидним побутом затилля перекочувалася туди й назад через його дитячі й юнацькі плечі. З чотирнадцяти років він жив серед страждань і смерті.

— Це ти, Хрисанф? — розітнулося в Сербина над головою.

Біля нього стояв Макар. Він також вийшов з барака дихнути свіжим повітрям.

— Ти не знаєш, — спитав він, — як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?

— Не знаю, — відказав, перемовчавши, Сербин. — Хвороби лікують лікарі…

— Дурак! — розсердився Макар. — А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!

Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.

— Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! — він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.

Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.

— Ні християнство, — свистів він крізь свій виламаний зуб, — ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна — жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!

— Мовчи! — посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. — Знову війна!

Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:

— І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..

Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло — ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.

Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.

Панцирників на насипу було два.

І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі — немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут — і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.

І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У