Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
— Але слухай далі, зараз буде найсмішніше. Через місяць отримую від мого пришелепуватого братика другого листа: «Доброго здоров’я, дорогий мій брате Алексісе! — пише той глупак.— Наше добре ім’я відновлено, можеш тепер ходити з високо підведеною головою, той коханець узяв шлюб із Фросо!»
Зорбас обернувся й глянув на мене; у спалаху цигарки було видно, як іскряться його очі. Він знову здвигнув плечима й кинув з величезним презирством:
— Ух! Ці чоловіки!
І, помовчавши, додав:
— Чого можна чекати від жінки? Що вона плодитиме дітей від кого завгодно. Чого можна чекати від чоловіка? Що він потрапить у розставлені тенета. І нічого тут не вдієш, хазяїне!
Він зняв горщик з вогню, ми посідали, схрестивши ноги по-турецькому, і взялися до вечері.
Зорбас упав у глибоку задуму. Якась гризота мучила його. Він поглядав на мене, відкривав рота — поривався щось сказати, але не зважувався. При світлі гасової лампи в його очах ясно прозирала тривога.
Я не витримав:
— Зорбасе, ти щось хочеш мені сказати. Ну, давай, народжуй!
Зорбас промовчав, узяв камінець і сильно пожбурив його в відчинені двері.
— Облиш каміння, кажи вже!
Зорбас вигнув дугою зморшкувату шию.
— Ти довіряєш мені, хазяїне? — насилу витиснув він із себе й уп’явся поглядом мені просто в очі.
— Довіряю, Зорбасе,— відповів я.— Хоч би що ти робив, ти не зможеш піти на обман. Якби навіть і хотів — усе одно не зможеш. Ти, скажу я тобі, наче той лев або вовк. Ці звірі ніколи не поводяться, як вівці чи віслюки, ніколи не зраджують своєї вдачі: адже ти весь Зорбас Зорбасом. Від голови до п’ят.
Він похитав головою.
— Але я вже не знаю, куди нас у чорта може занести!
— Зате я знаю, не бійся, чеши вперед!
— Ану, повтори, що ти сказав, хазяїне, додай мені духу! — вигукнув Зорбас.
— Чеши вперед!
Зорбасові очі спалахнули.
— Ось тепер я можу тобі сказати, в чім річ. Уже кілька днів, як засів мені в голові один план, божевільна ідея з’явилася. Та чи ми здійснимо її?
— Ти ще й питаєш? Ми ж для того й прибули сюди, щоб здійснювати божевільні ідеї.
Зорбас витяг шию і глянув на мене радісно, але з острахом.
— Скажи відверто, хазяїне! — вигукнув він.— Хіба ми прибули сюди не заради вугілля?
— Вугілля — то тільки привід, аби не дратувати людей. Хай собі вважають, що ми серйозні підприємці й не дивляться на нас косо. Второпав?
Зорбас роззявив рота — не зрозумів, бо не міг повірити в таке щастя. Нараз до нього дійшло, він кинувся до мене, почепився мені на шию й запитав пристрасно:
— Ти вмієш танцювати? Вмієш?
— Ні.
— Ні?!
Він вражено опустив руки, помовчав і сказав:
— Добре, тоді танцюватиму я, хазяїне. Стань далі, щоб я тебе не звалив. Хай! Хай!
Одним скоком він вилетів з халабуди, відкинув геть черевики, піджак, жилет, закасав холоші аж до колін і пустився в танок. Обличчя його, ще й досі вимазане вугіллям, було геть чорне, лише білки очей блищали на ньому.
Зорбас цілковито віддався танцю: плескав у долоні, підстрибував, крутився в повітрі, падав додолу, присідав і отак навпочіпки підскакував високо в гору, як гумовий. І раптом тягся ще вище в повітря, ніби заклявся подолати могутні закони природи й полетіти, мов на крилах. Чути було, як у цьому зморшкуватому, висхлому тілі душа силкується підхопити плоть і разом з нею метеором помчати в пітьму. Душа підіймала тіло, але воно падало додолу, бо не могло довго триматися в повітрі, однак душа безжально поривала його ще вище вгору, а воно, нещасне, падало, задихаючись.
Зорбас насупив брови, обличчя його стало тривожно-зосередженим, він уже не вигукував, а зціпивши зуби, силкувався досягти недосяжного.
— Зорбасе, досить, чуєш, досить! — крикнув я, бо злякався, що це старече тіло раптом не витримає такого шалу й розлетиться в повітрі на шматки.
Я кричав, та хіба ж міг Зорбас почути земну істоту? Він уже почувався птахом, і я з острахом стежив за цим диким відчайдушним танцем.
Коли я був малим, моя уява не знала меж, і я розповідав своїм друзям усілякі страшні історії, в які й сам вірив.
— А як помер твій дід? — запитав мене якось товариш, коли ми ще вчилися в першому класі.
Тоді я враз вигадав казочку; я розповідав і вигадував, і що далі вигадував, то більше вірив у неї.
— Мій дід носив гумові черевики. Одного дня, коли в нього борода була вже сива, він стрибнув з даху нашого дому, та як тільки доторкнувся до землі, то враз підскочив, ніби м’яч, і підлетів вище дому, і отак летів усе вище й вище, аж поки загубився у хмарах. Ось як помер мій дід.
Відтоді, як вигадав цю баєчку, я завжди, приходячи в маленьку церковку святого Мини й розглядаючи внизу на іконостасі «Вознесіння Христа», показував на нього рукою й казав однокласникам:
— Оце мій дід у гумових черевиках!
І ось цього вечора, через стільки років, дивлячись, як Зорбас злітає в повітря, я знову зі страхом переживав ту дитячу казочку, ніби боявся, що старий теж зникне у хмарах.
— Зорбасе, Зорбасе,— кричав я,— досить.
Нарешті він, важко дихаючи, присів навпочіпки на землю. Його обличчя сяяло й світилося втіхою. Сиве волосся поприлипало до лоба, по щоках і підборіддю збігав піт, перемішаний з вугільним пилом.
Я стурбовано нахилився над ним.
— Полегшало мені,— відсапуючись, мовив він,— наче кров мені пустили. Отепер я можу й порозмовляти.
Зорбас увійшов у халабуду й сів під пічкою. Обличчя його сяяло.
— Що це на тебе найшло? Чому ти пустився в танок?
— А що я, по-твоєму, мав робити, хазяїне? Мене розпирало від радості, то треба було розрядитись. А як може розрядитися людина? Словами? Пхе!
— Що ж то за радість?
— Що за радість? А хіба ті твої слова, ось тут сказані, ти кинув просто так, на вітер? Чи ти й сам не розумієш того, що сказав? Ми, мовляв, прибули сюди не заради вугілля... Ось що ти сказав, аби мені полегшало! Що ми прибули сюди погуляти, що ми замилюємо людям очі, аби не вважали нас за придурків і не дивились на нас косо, і що ми, як тільки залишатимемось самі й ніхто нас
