Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Сказав отак і, навіть не поклонившись, обернувся й рушив до виходу. Але ж, господи твоя воля! Тої самої миті ікона голосно заскрипіла, ніби тріснула. Так скриплять ікони — запам’ятайте це собі, якщо досі не знали, — так скриплять ікони, коли творять чудеса. Зрозумів це мій батько, обернувся, поклонився й наклав на себе хрест: «Прости мені, богородице,— вигукнув,— а те, що ми наговорили одне одному, хай розвіє вітер!»
Не встиг він добутися до села, як йому вже повідомили радісну новину: «Розродилась твоя жінка, Костанді, дай їй боже здоров’я! Син у тебе!» Тобто я, оцей самий, що перед вами, я, дядько Анагностис. Але народився я трохи тугим на вухо: адже батько мій богохульствував і назвав богородицю глухою. А вона, мабуть, сказала йому: «Ах, он як! Ну, то нехай і твій син буде глухим, аби ти знав, як богохульствувати!»
Дядько Анагностис перехрестився й додав:
— Та то ще й добре, слава богу! Адже ж вона могла зробити мене й сліпим або зуроченим, або горбатим, або — не доведи господи! — жінкою! То ще й добре, і я схиляюся перед її милосердям.
Він знову наповнив келихи, підніс свого і сказав:
— Хай не оминає нас її милосердя!
— Твоє здоров’я, дядьку Анагностисе, живи до ста літ і діждися правнуків!
Старий одним духом випив вино й витер вуса:
— Ні, дитино моя, досить! Діждався онуків — і досить! Усього, що є на світі, не перепробуєш! Пора вже мені, постарів я, спорожніли мої міхи, я вже не можу — хочу, та не можу — засівати дівчат. То нащо мені тоді жити?
Він знову наповнив келихи, добув із пояса горіхів та сушених смокв, загорнутих у виноградне листя, і пригостив нас.
— Поділив я між своїми дітьми все, що мав і чого й не мав! Збіднів я, геть збіднів, та мені байдуже — бог милостивий!
— Бог милостивий, дядьку Анагностисе,— крикнув Зорбас у вухо старому,— та не до нас: не дає він нам, скупердяга!
Але старий хазяїн насупив брови.
— Е, ти, куме, бога не лай,— сказав він суворо.— Не лай, адже він чекає на нас, бідолашний!
У цей час мовчазна, покірлива пані старостиха принесла на череп’яній тарілці смажені кабанячі яєчка й великий мідний дзбан вина. Поставивши все це перед нами, вона відступила від столу, випросталася, схрестила руки й опустила очі.
Я не міг навернутися до цієї страви, але ж і відмовлятися було незручно. Зорбас поглянув на мене скоса й усміхнувся.
— Це найсмачніше м’ясо, хазяїне,— запевнив він,— не гидуй!
Старий зареготав:
— Він правду каже, правду, попробуй — сам побачиш. Мозок! Коли принц Георгіос — дай йому, боже, здоров’я! — заїхав до нашого монастиря, ченці накрили йому царський стіл і всім поставили м’ясо, а принцові — велику миску юшки. Узяв принц ложку, помішав юшку і здивувався: «Це квасоля?» —«їж, мій принце,— відповів йому старий ігумен,— їж, а тоді поговоримо».
Попробував принц ложку, другу, третю, виїв усю миску й аж губи облизав. «Що це за диво таке? — питає.— Яка чудова квасоля, просто мозок!» — «Не квасоля це, мій принце» — сміється ігумен,— не квасоля, це ми почистили всіх півнів у єпархії!»
Старий засміявся й наколов виделкою шматочок кабанячого яєчка.
— Царська страва! — мовив він.— Ану, розкрий рота.
Я розкрив рота, і старий уклав у нього шматочок. Потім знову наповнив келихи, ми випили за здоров’я його онука, і дідові очі заблищали.
— А ким би ти хотів бачити свого онука, дядьку Анагностисе? запитав я.— Скажи нам, щоб і ми йому того побажали.
— Та чого я можу бажати, дитино моя? Аби тільки пішов праведним шляхом. Щоб виріс доброю людиною, одружився, виростив дітей та онуків, І щоб одне з його дітей було схоже на мене. Щоб старі, побачивши йог казали: «Ти ба як він схожий на покійного Анагностиса прости господи його душу, добрий був чоловік».
— Анезіньо,— гукнув він до дружини, не обертаючись,— Анезіньо, налий-но в дзбан ще вина!
Цієї миті хвіртка невеличкого загінчика з хряском відчинилась — у двір, пронизливо кувікаючи, влетів очманілий від болю кабанчик і забігав туди й сюди перед трьома чоловіками, що за приємною бесідою смакували його яєчками.
— Болить йому, бідолашному...— співчутливо сказав Зорбас.
— Болить, ще б пак! — озвався старий крітянин і засміявся.— Якби з тобою зробили те саме, то хіба б тобі любий мій, не боліло?
Зорбас постукав по дереву.
— Щоб тобі заціпило, глушман такий! — пробурмотів він злякано.
Кабанчик бігав по двору, люто зиркаючи на нас.
— Бодай я провалився, коли він не розуміє, що ми їмо! — знову озвався старий Анагностис, якого вже розібрало винце.
Та ми спокійно їли, задоволені, мов канібали, смачну страву і крізь сріблясте листя споглядали море, що тепер, у світлі призахідного сонця, стало рожевим.
Коли пізнього вечора ми покинули дім старости, Зорбас теж захмелів, язик у нього розв’язався і він почав:
— Про що ми позавчора говорили, хазяїне? Що ти, так би мовити, просвітиш народ, відкриєш йому, як то кажуть, очі! Так ось, прошу, відкрий-но очі дядькові Анагностису! Бачив, як його жінка стояла перед ним на задніх лапках і чекала наказів? Ну то нехай спробує твоя милість утовкмачити йому, що жінка має однакові права з чоловіком, і що їсти шматок м’яса живісінького поросяти, яке кувікає перед тобою, жорстоко, і що велике безглуздя вмирати з голоду й утішатися тим, що господь милостивий! Яку користь матиме темний дядько Анагностис від отих твоїх просвітницьких теревенів? Ти тільки надокучиш йому. А яку користь матиме пані старостиха? Почнуться сварки, а захоче стати півнем, зчепляться обоє в бійці — тільки Пір’я летітиме... Дай людям спокій, хазяїне, не відкривай їм очей, бо як відкриєш, що вони побачать? Власну нікчемність! То залиш їм очі закритими, хай собі снять свої сни!
Він помовчав хвилину, задумано почухав потилицю й додав:
— Хіба що... хіба що...
— Ну? Кажи вже!
— Хіба що, коли їм відкриються
