Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

— Ну й себелюбство! — сказав я саркастично.

— А що вдієш, хазяїне? Як є, так і є. До мене все одно не доходить. Я Зорбас, по-зорбасівському й кажу.

Я промовчав. Його слова шмагали мене, як батіг. Я захоплювався тим, що він такий сильний і може так гидувати людьми, водночас маючи величезне бажання жити й боротися з ними. Я на його місці став би аскетом, або вбирав би людей у фальшиве пір’я, щоб терпіти їх.

Зорбас обернувся, подивився на мене; при світлі зірок я розгледів, що він широко усміхається і що його рот розтягся в усмішці аж до вух.

— Ти образився, хазяїне? — запитав він і зупинився.

Я не відповів; мій розум був згоден із Зорбасом, але моє серце опиралося, воно прагнуло порвати із скотиною і знайти свій власний шлях.

— Щось мені не хочеться спати, Зорбасе,— сказав я,— а ти ходи собі, лягай.

Ми саме дісталися до халабуди.

Тремтіли зірки, тихо зітхало море, облизуючи рінь; світлячок засвітив золотисто-зелений ліхтарик любові; коси ночі вкрилися росою.

Я ліг на березі й поринув у тишу, ні про що не думаючи я злився з ніччю й морем, світлячок був моєю душею, яка засвітила свій любовний ліхтарик, сіла на вологу чорну землю й стала чекати.

Повільно пливли зорі, минали години, і коли я підвівся, то відчув, що в мені закарбувалося два завдання, які конче треба було виконати на цьому узбережжі:

1) Позбутися Будди, викинути з голови усі метафізичні терзання, щоб стало легше на душі;

2) Віднині й надалі зав’язати серйозні, щирі зв’язки з людьми.

«Можливо,— сказав я собі,— ще не все втрачено».

Сьогодні нам повідомили, що ми можемо, якщо маємо охоту, завітати до дядька Анагностиса, сільського старости, на гостину. До села прибуде чоловік, який чистить кабанчиків, тож пані Анагностена підсмажить нам поросячі яєчка, аби ми побажали здоров’я дядьковому онукові Мінасові — в нього сьогодні іменини.

Яка ж то велика радість — побувати в домі крітського селянина. Тут усе патріархальне, вікове: піч, біля печі висить світильник, горшки з оливковою олією та зерном, а ліворуч, як увійти, ніша в стіні і в ній на поставці кухоль з холодною водою, прикритий васильками. Із сволоків звисають в’язанки айви, гранатів, пучки запашних трав — шавлії, м’яти, розмарину, чебрецю. У глибині три чи чотири сходинки, якими підіймаєшся на підвищення, де стоїть дерев’яне ліжко на козлах, а над ним висять святі ікони з запаленою лампадкою. Кімната здається порожньою, але вона має все необхідне — так мало речей потрібно справжній людині.

День був чудовий, сяяло тепле, лагідне осіннє сонце. Ми посідали перед домом у палісаднику, під обсипаною плодами оливою. Поміж срібним листям удалині виднілося море, воно виблискувало, спокійне й важке. Високо вгорі пропливали хмари, і коли сонце то ховалося в них, то виринало, здавалося, що світ дихає, то радісний, то сумний.

По інший бік від палісадника, в маленькому дворику, пронизливо верещав від болю почищений кабанчик, а від печі долинали пахощі його яєчок, що смажились на приску.

Ми розмовляли про різні речі: про посіви, про виноград, про дощ. Нам доводилося кричати, тому що старий недочував; він мав, як сам казав, знамените вухо. Гарно розповідав дядько Анагностис про своє життя, спокійне, наче в дерева у затишному видолинку. З’явився на світ, виріс, одружився, народив дітей, діждався онуків — кілька померло, однак решта живе, рід продовжується.

Згадував старий крітянин давнину, роки турецького панування, переповідав розповіді свого батька, розказував про дива, що траплялися в ті часи, бо люди тоді були богобоязливі.

— Скажімо, ось я, оцей самий дядько Анагностис, народився якимсь чудом. Їй-богу, чудом. Ось послухайте, я вам розповім, щоб і ви подивувалися і восславили господа, та щоб сходили в монастир нашої пресвятої богородиці, поставили їй свічку.

Він перехрестився й почав тихо-тихо своїм приємним голосом:

— Так от, у нашому селі в ті часи жила одна багата туркеня — бодай і кості її зотліли! Ну, завагітніла вона, проклята, й настав їй час родити. Поклали її на лаву — три дні й три ночі ревіла вона, як корова. А дитя все не з являлося на світ божий. Одна її подруга — бодай і кості її зотліли! — каже їй: «А чого б тобі, Джафер-ханум, не попрохати Мейре-ману?» Мейре-маною турки називають нашу всемилостиву богородицю! «Як це мені її прохати,— заверещала та сука Джафер-ханум,— що я, гяурка?! Краще мені померти!» Але болі були страшні. Минула ще одна ніч, ханум ревіла, та все марно. Що їй було робити! Не утримала болю, загукала: «Мейре-мана! Мейре-мана!» Кричала, кричала, та болі все одно не слабшали, дитя не з’являлося. «Не чує вона,— сказала їй подруга,— мабуть не розуміє по-турецькому, крикни-но її Грецьке Ім’я». «Богородице грецька! — загорлала тоді сука,— богородице грецька!» І знову марно, а болі дужчають. «Не так ти її гукаєш, Джафер-ханум,— знову каже подруга,— не так гукаєш, тому вона й не допомагає!» І вже аж тоді та сука, ті безбожниця, відчуваючи кінець, заволала щосили: «Пресвята богородице!» І враз дитя вислизнуло з живота, як в’юн.

Це сталося одної неділі, і ось дивіться, який збіг: другої неділі почались перейми в моєї матері. Мучилась і вона, бідолашна, мучилась і кричала. Все гукала: «Пресвята богородице! Пресвята богородице!», але не могла розродитися. Батько мій сидів на землі посеред двору, не їв і не пив з горя. І гнівався на богородицю. Мовляв, коли її покликала та сука Джафер-ханум, то так і кинулась притьмом їй на допомогу, а тут... На четвертий день батько не витримав, узяв свою вильчасту гирлигу — і одна нога тут, друга там — подався в монастир пресвятої Богородиці Закланої: мовляв, чого ж це вона не допомагає? Приїхав, увійшов у церкву й навіть не перехрестився — такий був злий, узяв двері на засув і підступив до ікони богородиці. «Слухай, богородице,— крикнув,— у моєї дружини Марулі, ти її знаєш, вона тобі щосуботи приносить олію й запалює лампадки, так ось у моєї дружини Марулі вже три доби перейми, і вона до тебе волає — невже ти її не чуєш? Оглухла ти, чи що?