Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Я не відав. Я добре знав, що має стати руїною, але не знав, що постане на ній. «Ніхто цього не може знати напевне,— думав я,— старе відчутне на дотик, затужавіле, ми ним живемо і змагаємося з ним щомиті, воно суще, а майбутнє ще не народилося, воно невідчутне, плинне, воно з тієї самої матерії, з якої снуються мрії, воно — хмара, що її женуть буйні вітри — кохання, уява, талан, бог, воно розпливається, вимальовується, змінює форму... Навіть найбільший пророк може дати людям лише гасло, і що туманніше те гасло, то більший пророк».

Зорбас насмішкувато дивився на мене. Я розсердився і вперто сказав:

— Зможу.

— Зможеш? Тоді розкажи!

— Не варто розказувати, все одно ти не второпаєш.

— Е, тоді ти просто не маєш чого розказувати! — вигукнув Зорбас, похитавши своєю макітрою.— Мене на полові не проведеш, хазяїне, тут ти сплохував. Я так само, неосвічений, як і дядько Анагностис, але не такий дурень, ні! Якщо вже я не второпаю, то як уторопає той простодушний чоловічок і та корова, його дружина? І всі Анагностиси й усі Анезіньо цього світу? Нову темряву побачать, еге ж? То залиш уже їм стару, вони хоч звикли до неї Адже досі їм було добре, хіба ні? Живуть собі, поживають плодяться, ось і онуків дочекалися; господь зробив їх сліпими й глухими, а вони кричать: «Слава тобі, господи!» Їм затишно в цій нікчемності. Тож облиш їх, не мороч їм голови.

Я мовчав. Ми саме проходили мимо саду вдови. Зорбас зупинився, зітхнув, але нічого не сказав. Десь, мабуть, пройшов дощ, бо в повітрі запахло вологою землею. З’явилися перші зірки, ніжно світився жовто-зелений молодик, повнячи небо лагідним сяйвом.

«Цей чолов’яга,— подумав я,— не вивчав високих матерій, але його розум не зійшов на пси. Був чолов’яга на коні й під конем, бачив смаленого вовка, і розум його прояснів, серце стало відкритим і не розгубило природженої зваги. Усі складні, нерозв’язані для нас проблеми він розв’язує одним ударом меча так само, як розв’язував його земляк Александр Македонський. Зорбаса важко збити з пантелику, бо всіма клітинами свого тіла — від голови до п’ят — він зв’язаний із землею. Он африканські дикуни обожнюють змію, бо вона всім своїм тілом дотикається до землі, а тому знає всі її таємниці. Вона пізнає їх і животом, і хвостом, і соромітним тілом, і головою. Вона припадає до землі, зливається з нею, стає одним цілим з Матір’ю. Так само й Зорбас. А ми, освічені, далекі від неї, мов безрозумне птаство на вітрі».

Зірок ставало дедалі більше. Жорстокі, зарозумілі, суворі, вони не мали ані крихти співчуття до людей.

Більше ми не розмовляли. Тільки зі страхом дивилися обидва на небо й спостерігали, як займаються все нові й нові зірки, ніби над світом розростається пожежа.

Нарешті ми дісталися до нашої халабуди. Їсти мені не хотілося, і я всівся на скелі над морем. Зорбас розпалив вогонь, поїв і вже був рушив шукати мене, але передумав, уклався на постіль і заснув.

Море примовкло — ані хвилі, земля теж мовчала, принишкнувши під роз’ярілим зоряним сяйвом. Ані собака не гавкне, ані птах нічний не проквилить — бездонна тиша. Тиша підступна, небезпечна, зіткана з тисяч криків, що народжуються чи то в такій недосяжній далечіні, чи то в такій глибині нашого нутра, що слух не годен доловити їх. Я чув тільки, як стугонить моя кров, пульсуючи в скронях та в жилах на шиї.

«Пісня тигра»,— подумав я і здригнувся.

У Індії, коли западає ніч, із темряви часом лине сумовитий монотонний спів, приглушена первісна мелодія, немов десь протяжно позіхає дикий звір,— пісня тигра. Людське серце повниться тоді невимовним жахом.

І як тільки я згадав про той моторошний спів, мої груди почали поволі повнитися звуками, у мене ніби відкрився слух, тиша обернулася криком, і душа, мовби й сама створена з тієї мелодії, схвильовано стрепенулась і відділилась від тіла, вслухаючись у спів.

Я нахилився, зачерпнув у жменю морської води, змочив чоло та скроні. Це освіжило мене. У глибині мого нутра почувся рик — страшний, навальний, нетерплячий — у мені ричав тигр. І раптом ясно пролунало: «Будда! Будда!»

Я схопився на ноги й швидко рушив берегом, ніби хотів утекти. Вже не вперше, залишаючись на самоті в глибокій тиші ночі, я чую його голос: спочатку тужливий, благальний, неначе голосіння, він поволі переходить у гнівний, різкий і владний. І починає битися в моїх грудях, як дитя, Що шукає виходу з материнського лона.

Була вже, мабуть, північ. Небо заволокли чорні хмари, на руки мені впали великі краплі. Та я не зважав на це; я йшов крізь пекельний жар, і на моїх скронях палахкотіли кучері вогню.

«Настав час,— подумав я, тремтячи,— ти потрапив у зачароване буддійське коло, настав час позбутися того божественного тягара, що ти носиш у собі».

Я майже бігом повернувся до халабуди й засвітив лампу. Зорбас, коли на нього впало світло, закліпав віями розплющив очі, побачив, що я, схилившись над папером пишу, муркнув щось нерозбірливе, різко відвернувся до стіни й знову поринув у сон.

Я писав швидко, без перепочинку,— поспішав. Я вже виносив «Будду» в собі і ось тепер бачив, як з мого нутра снувалася блакитна стрічка, помережена літерами; вона снувалася дуже швидко, й моя рука ледве встигала за нею. Я писав і писав, і це давалося навдивовижу легко й просто: це було наче списування. Цілий світ зринав переді мною, зроджений із співчуття, самозречення й повітря — палац Будди, жінки в гаремі, золота колісниця, три страшні зустрічі: із старцем, із хворим, із мерцем; далі втеча, випробування, звільнення, проповідь порятунку; земля вкривалася жовтими квітами, жебраки й царі вбиралися в жовті ряси, легшало каміння, дерево й тіло. Душі ставали повітрям, ставали духом, а дух був незримим. Пальці мої втомилися, але я не хотів, не міг зупинитися: видіння швидко пролітали і щезли і треба було встигнути описати їх.

Вранці Зорбас побачив, що я сплю, поклавши голову на рукопис.

Коли я прокинувся, сонце вже підбилося височенько. Права рука так затерпла від писання, що навіть пальці не згиналися. Буддійський ураган, промчавши наді мною, геть спустошив і виснажив мене.

Я нахилився, зібрав аркуші рукопису, що порозліталися по долівці, але не мав ні бажання, ані сили заглянути в них, немов те буйне натхнення було