Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Сидячи на постелі, я перебирав у пам’яті змарновані роки. Крізь відчинені двері мріла в непевному світлі зірок розпливчаста тінь Зорбаса; він сидів на скелі, мов великий нічний птах, і дивився на море. Я позаздрив йому. «Ось хто дійшов істини,— думав я.— Оце правдивий шлях!»
За інших, первісних і творчих часів, був би Зорбас вождем племені, ішов би попереду й прокладав би сокирою шлях, а може, був би уславленим трубадуром, який мандрував би по рицарських замках, і всі — господарі, слуги, дами — ловили б кожне його слово... А в нашу невдячну епоху блукає він, мов голодний вовк навколо кошар, або ж опускається до того, що стає блазнем у якогось писаки.
Раптом я завважив, що Зорбас підвівся. Він роздягся, кинув одяг на рінь і стрибнув у море. В блідому місячному світлі час від часу я помічав його велику голову — вона то з’являлась над водою, то поринала. Раз по раз він щось вигукував, гавкав, іржав або кукурікав півнем — душа його поверталася в далеке минуле, до тваринного стану, бо в цій пустельній ночі вона була самотня й купалася в морі...
Я й не зчувся, як заснув. А вранці, на світанку, прокинувся від того, що Зорбас, усміхнений і причесаний, тяг мене за ноги.
— Піднімайся, хазяїне,— сказав він,— відкрию тобі свій план. Ти слухаєш?
— Слухаю.
Він усівся по-турецькому на землю й почав мені пояснювати, як збудує канатну дорогу від вершини гори до берега — нею ми спускатимемо дерево для кріплення лав, а рештки можна буде продавати. Ще раніше ми вирішили придбати монастирський сосновий ліс, але перевезення колод коштувало б дорого, а мулів ми ніяк не могли знайти. Отож Зорбас і додумався змайструвати повітряну дорогу з товстим сталевим канатом, стовпами й гаками. На вершині підвішуєш колоду й не встигаєш слова сказати, як вона вже лежить на березі.
— Згода? — спитав Зорбас, скінчивши пояснення.— Підписуєш папір?
— Підписую, Зорбасе, берись за діло.
Він розпалив пічку, поставив джезву, зварив каву, укрив мені ноги ковдрою, щоб я не мерз, і пішов, задоволений собою.
— Сьогодні,— кинув на ходу,— почнемо нову лаву, я знайшов одну жилу — справжній діамант!
Розкривши рукопис «Будди», я й собі поліз у свою власну лаву. Працював цілий день, і що більше працював, то легше мені ставало: я від чогось звільнявся, відчував якесь дивне зворушення — суміш полегкості, гордості й відрази. Але працював захоплено, бо знав, що як тільки закінчу писати, зв’яжу й запечатаю рукопис, то стану вільним.
Я зголоднів, тож з’їв трохи винограду й мигдалю та шматок хліба, чекаючи, поки прийде Зорбас і принесе всі ті блага, які дають людині радість — чистий сміх, цікаву бесіду, смачну їжу.
Він з’явився під вечір, зварив їсти, ми повечеряли, але його думки блукали десь інде. Ставши навколішки, він позабивав у землю палички, натяг на них шнур, підвісив на маленьких гачках сірник і спробував визначити, який нахил повинен мати канат, щоб уся споруда не перетворилась на купу уламків.
— Якщо нахил буде більший, ніж треба,— пояснював він мені,— то все полетить під три чорти, а якщо менший, то все знов-таки полетить під три чорти. Треба знайти нахил віть-у-віть, а для цього, хазяїне, потрібні розум і вино.
— Вина в нас достатньо,— осміхнувся я,— а от розуму?
Зорбас розреготався.
— О, та ти теж не в тім’я битий, хазяїне,— сказав він і ніжно глянув на мене.
Потім присів відпочити, запалив сигарету. Вино вдарило йому в голову, язик розв’язався.
— Якби нам пощастило з канатною дорогою, ми б спустили весь ліс, поставили б тартак, напиляли б дощок, брусів, балок — гроші лопатою б загрібали, а тоді збудували б трищогловий корабель та й пустилися б куди очі бачать, гуляти по світах!
Погляд його спалахнув: перед ним закрутилися далекі міста, жінки, вогні ілюмінацій, велетенські будинки, машини, пароплави.
— Я вже посивів, хазяїне, зуби мої починають хитатися, мені вже не можна марнувати часу. Тобі що! Ти молодий, можеш потерпіти, а я ні. От їй-богу, що старіший, то буйніший! І нехай ніхто мені не каже, що на старість людина вгамовується, що жар її вигасає, і вона тільки й жде смерті, підставляє їй шию та просить: «Зітни-но мені голову, владарко, щоб я потрапив до раю!» Ні, я що старіший, то буйніший. Я не піддаюся, я ладен би й світ проковтнути.
Він підвівся й зняв із цвяха сандур, примовляючи:
— Ходи-но сюди, злий дух! Чого це ти прилип до стіни й мовчиш? Ану ж бо заграй!
Я не міг надивитися, як обережно, як ніжно розгортав Зорбас полотно, що в нього було загорнуто сандур. Здавалося, ніби він обчищає смокву або роздягає жінку.
Поклавши сандур на коліна, Зорбас схилився над ним і пестливо провів рукою по струнах, ніби радився зі своїм другом, яку б мелодію заграти, ніби будив його, благаючи скласти компанію змученій душі, що вже не витримує самотності. А тоді почав награвати якусь пісню, та вона не виходила, й він облишив її, почав іншу, але струни зазвучали різко, немов їм було боляче й вони не бажали грати. Зорбас відкинувся спиною до стіни й витер піт, що раптом рясно вкрив його лоб.
— Не хоче,— пробурмотів він, з острахом дивлячись на інструмент,— не хоче...
Потім загорнув сандур так само обережно, як і розгортав, ніби то було дике звіря, щомиті готове укусити, підвівся й повісив його на цвях.
— Не хоче...— знову пробурмотів він.— Не хоче... Не треба його силувати.
По цьому Зорбас усівся на землю, загорнув у присок каштани, налив у склянки вина, відпив раз і вдруге, далі обчистив каштан і, подаючи мені, запитав:
— Ти щось розумієш, хазяїне? Я геть з глузду з’їхав. Все має душу: і дерево, і камінь, і вино, яке ми п’ємо, і земля, по якій ходимо. Все-все, хазяїне.— І підніс склянку: — Твоє здоров’я!
Випивши, налив собі ще.
