Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
– Розумієш, я над цим якось не замислювався глобально, хоча, звісно, думав. Ти якось так питання формулюєш… Я ніколи не шукав дружину, я шукав кохання.
– Ага! Ясно!
– Ну! Якщо зі мною все ясно, то хочу і тобі поставити запитання, вибач, може, занадто відверте… Ти мала колись коханця?
Коханця? Скелет якого випадає з шафи бабусі-склеротички? Чи такого, який був у леді Чаттерлей? Чи, може, коханця-китайця зі спекотного Індокитаю? Про що він? Адюльтер? Зрада як форма вдосконалення сучасного шлюбу, урізноманітнення життя, покращення настрою? Все так просто? Ідеться лише про це? А чого вона, власне, хотіла? Чи не того ж? Просто не називала це, не шукала означення, слів не добирала… Нічого гріха таїти, мабуть, це саме те слово і є.
– Ні! Жодних коханців у мене не було! Якось не замислювалася про це глобально…
Якщо це і є дзеркальне відображення її життя, то вийшло воно якимось кривувато-спотвореним. Не цього вона хотіла. Не цього сподівалась. А чого? Романтичного побачення – розмови – прогулянки – прощання, і так до наступного дзвінка?
Ні, треба покласти цьому край! Зібрати весь внутрішній ресурс і просто розтанути-дематеріалізуватися з його життя, поки не пізно, невідворотно пізно для неї, для нього, для всіх. Піти. По-англійськи – без слів і пояснень, бо що, зрештою, слова? Вони суті не наблизять, а лише спотворять, образять того, кого їй щонайменше хочеться образити. Але як утекти від цього погляду?
Вона хотіла, справді хотіла скористатися з нагоди, але зрозуміла, що не зможе (мораль не мораль, тут несуттєвими є означення, якщо щось шкребе всередині…). Так просто. Все дуже просто. ВОНА МОЖЕ, АЛЕ ВОДНОЧАС НЕ МОЖЕ!
– Ти знаєш, ти не проводжай мене, бо я поїду до батьків за місто… Я там дітей залишила. Не те щоб далеко, але ж уже пізно. Вже занадто пізно…
Про це не може бути й мови? У нього машина… Та й справді, пізно вже (що, одинадцята вечора? а їй здавалося, минуло лише півгодини-година). Це ж, зрештою, незручно, бо він її запросив. Він не заходитиме. Просте підвезе.
Чому так тремтять руки і шалено калатає серце? Це ж буде звичайна поїздка. Звичайна поїздка? Просто – з ним, на його машині. Це повинна бути просто поїздка! Нічого більше! Нічого більше…
Розділ п’ятнадцятийМісто спить, голова болить,
І летять пусті години.
Скільки можна іти сюди?
Світ такий малий…
Я не знаю, бо я не бачу
І я не чую ні машини.
Ніч лякає, вона тікає,
Вона сама, коли тебе нема.
Святослав Вакарчук. Коли тебе немаСидів у машині. Додому йти не хотілося. Нудьга. Смертельна нудьга оповила всього, заполонила думки, знищила бажання. Слухав радіостанцію, її улюблену радіостанцію, збережену на підсвіченому табло автомагнітоли за числом «1». Чому його раніше так дратував цей музичний напрямок? Нічого не змінилось і водночас усе стало іншим. Усе було, як за їхнього недавнього спільного життя, і все було не так, не так, як хотілося-уявлялося, як планувалося, розписувалося.
Вже минули всі строки її повернення. Вона повинна була повернутися! Вона повинна була повернутися? Вона повинна була не те що повернутися, а на колінах приповзти – валятися – благати – вибачатися – виправдовуватися – вмовляти – плакати – визнавати свою провину – обіцяти, що більше нічого подібного в жодному разі! Він би поставив низку умов, а вона, звісно, на все погодилася. Так, вона б на все погодилася!
Цікаво, що вона відчуває? Невже їй не болить? Невже вона справді на таке здатна – на повний і остаточний розрив? Забути все, що було-пережилося за ці десять років, перегорнути останню сторінку їхнього подружнього життя, й закинути десь на полицю як нецікавий (бо прочитаний і вже відомо, чим усе скінчилося), нуднуватий роман? А потім усе почати спочатку, з чистої сторінки? З ким? Із кимось? Просто з іншим, що десь гіпотетично існує, можливо, навіть кращим (хоча це й складно уявити) за нього.
Кращим за нього? Що за маячня! Всіх класних, таких як він, давно розібрали, а Льона не така, щоб вигризати-виривати в когось здобич (от Лариска запросто змогла б, Ляля – можливо, якби під час медитації щось таке їй навіялося б, Ліка – точно ні, щоб не ускладнювати собі життя), та й кому вона, зрештою, потрібна? Звісно, вона красива, хоча він за стільки років спільного життя звик до цього, а останнім часом взагалі перестав помічати її вроду, і не тому, що вона стала буденною, баченою щодня в домашніх умовах, без зачіски й макіяжу, а тому, що переїв-переситився (чи що?), оскому набив (це, мабуть, не зовсім те, але якось так виходить).
Так, вона красива, але ж цього мало, щоб влаштувати нове життя… Потрібні гроші, а де вона їх візьме? Ну, заробить там щось, щоб з голоду не пропасти…
І навіть дзвонити й писати перестала. Хоча, може, це й не дивно? Він же на жоден дзвінок, жодну есемеску від неї не відповів. Навіть тоді, коли вона написала, що в сина висока температура й необхідно купити ліки. Навіть тоді. Завис у «Вавилоні» і лише наступного дня перед роботою завіз те, що вона просила.
Вийшов із машини. Сів на лавку біля дому. Який вечір! Тепло ніби хвилями (як від велетенської невидимої печі) розходиться, торкається рук, обличчя. А може, це будівлі спального району нагрілися за день на весняному сонечку, а тепер повільно віддають тепло, як величезні акумулятори? Навіть у ліхтарному світлі помітні навколишні зміни: он кущі бузку біля доріжки наїжачилися гостренькими пухкими бруньками, газон зазеленів крізь торішнє вимерзле зілля.
Котра це вже година, що нікого немає? Вже вікна в будинку лише де-не-де світяться. Пізно. Вже занадто пізно перепрошувати. Та і як його перепросиш? Отак просто? Після тримісячної мовчанки ні сіло ні впало подзвонити чи, скажімо, прийти до них і отак сказати: «Знаєш, може, я справді десь там колись був не правий (один раз, ну, може, двічі), бо таке життя (тебе печуть – ти допікаєш)»… Але ж вона, Льона, була не права значно частіше, і їй завжди (завжди-завжди!)
