Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Легко вибирати між святістю і гріхом. Совісністю і безсовісні­стю. Набагато складніше вибирати між смертю і життям. Але невже ми, подібно до гуманістів усіх мастей, будемо обманювати себе та інших? Якщо чогось і навчив нас фашизм, так це нелицемірства, любові до правди. Не треба питання життя і смерті прикривати питанням безсовісності й совісності. Не треба проливати крокодилячі сльози за сторами, перш ніж вирішиш питання: а як же жити без їхньої праці, без їхніх молока, м’яса? Споруда життя (будь-якого, а не лише нашого) — жахлива: вона просякнута чиєюсь кров’ю та чиїмись стогонами. Якщо не людей, то «нижчої раси», не «нижчої раси» — то тварин (і, як дехто стверджує, рослин). Підкласти під неї вибухівку і смикнути за шнур — для цього багато розуму не треба. Багато разів її висаджували в повітря — і вона раз за разом відновлювалася, з чистішим фасадом. Але цеглини її під штукатуркою все одно скріплені застиглою кров’ю.

Не ми придумали цей світ і його закони. Не ми створили свої тіла, які вимагають рослинної та м’ясної їжі. Не ми встановили залежність духу та культури від матеріальних умов, від наявності неробства, дозвілля, легкого існування. Відмовитися від духу, від культури, заморити своє тіло непосильною фізичною працею і, дійшовши до «глибин совісті», голодною смертю — ось що диктує нам сліпучий «ідеал людини». Це — сонце, яке дає тепло та життя. Але хто може наблизитися до нього? Поблизу нього життя гине: поблизу себе Сонце несе руйнування та смерть. То нехай уже воно світить здалеку, пане Б. Соловйов! Не треба тягнути його якомога ближче до Землі. Для всього визначено місце в цьому світі: для Сонця, для Землі й життя на ній. Чи є життя на Сонці? Якщо ви називаєте себе віруючим і апелюєте до Бога — то й будьте віруючим і не вважайте себе розумнішим за Бога, який визначив для всього своє місце.

Частина 2

1

Редакційна колонка

Стори нападають на людей

Стори, які втекли в гори та в інші малодоступні місця, почали нападати на людей. Уже відомі принаймні два випадки, коли група озброєних сокирами і вилами сторів (обох статей) напала на віддалені ферми в Середньоазійському Штаті Рейха і, вбивши господарів, забрала з собою сторів, яких утримували на фермі.

Чи немає зв’язку між цими фактами і так званою Партією консервативних гуманістів, яка нещодавно гучно заявила про себе? Чи не є саме ця партія надводним напівофіційним айсбергом явища, яке ми можемо умовно назвати «повстання сторів»? Хай як би це безглуздо звучало (тварини повстають проти людей!), але нас не може не турбувати ідеологія, що якнайкраще підводить ґрунт під факти нападу сторів на людей — факти, які ще вчора здавалися немислимими.

Чи не від ПКГ відбрунькувалася «група тридцяти», яка вже заявила у своїх листівках, що «стори — це люди, причому люди, які боротимуться за свої права»? Цікаво, як «Група тридцяти» уявляє собі цю боротьбу? Щоби боротися треба принаймні володіти свідомістю, розумом. Чи не ховається за всією цією благородною фразеологією групка людей-змовників, які під виглядом «звільнення сторів» хочуть захопити владу в Рейху, зруйнувавши саму його основу?

Ось що передає зі Середньої Азії, з місця подій, наш кореспондент: «Зовсім не очевидно, що ті, хто напали на ферми, були виключно сторами. Дехто з тих людей, що залишилися серед живих, стверджує, що чули накази, які віддавав ватажок банди. У такому ра­зі є всі підстави припустити, що не стори самі по собі (вони не здатні говорити), а люди все придумали і керували цим нападом. Бо людина запросто може змусити сторів виконувати які завгодно дії. Знявши зі себе одяг, людина зовні перетворюється на стора. І вона може скеровувати стадо сторів, куди їй заманеться. Видаючи себе за стора і підтверджуючи таким чином розповсюджувану, як зараза, теорію, ніби стори — розумні, мають людську свідомість і людські почуття».

З огляду на ці події ми вирішили звернутися до Головного Інспектора Рейха пана гауптштурмфюрера З-К. Чака.

Г. Р. («Голос Рейха»). Скажіть, що ви думаєте про існування ПКГ? Чи є зв’язок між ПКГ і нападами на ферми?

З.-К. Чак. Ситуація надзвичайно заплутана і складна. Річ у тому, що ми не можемо порушити Конституцію Рейха і заборонити людям створювати партії. Рейх не контролює розуму людей і руху ідей. Однак сьогодні окремі ідеї ставлять під сумнів саме існування Рейха.

Г. Р. Власне. Процеси розвиваються не на жарт швидко. Ми це бачимо навіть по нашій газеті. Після зміни головного редактора чимало журналістів залишили колектив, у якому вони працювали довгі роки, і створили вже нашумілий «Пошук істини». Газету, яка вперше в постісторії не отримала дозволу Комітету друку та масової інформації. І все-таки вона виходить! Що ви думаєте з цього приводу?

З.-К. Чак. Річ у тому, що, як ви знаєте, наша держава — не зов­сім держава. Споконвіку вона спирається на свідомість громадян, на довіру до них усіх. Тому в ній існує Конституція, але немає репресивних органів. Ми виховані в тому дусі, що стосовно людини не можна застосовувати жодного насильства. Це — перший випадок, коли ми зіткнулися з непокорою частини людей, котрі почали видавати газету, яка не отримала дозволу (і це теж уперше!) Комітету.

Г. Р. Чи не перебуваємо ми на історичному переломі? Або ми змінимо Конституцію і створимо репресивні служби, що забезпечують покору законам, або внаслідок діяльності подібних видань і товариств, яка дедалі розширюється, перестанемо існувати як Рейх?

З.-К. Чак. Якщо бути логічним, то Рейх перестане існувати й у ра­зі зміни Конституції та її принципів. Запровадивши апарат насильства, ми створимо щось якісно нове, і воно дуже нагадує те, що вже було протягом тисячоліть.

Г. Р. Де ж вихід?

З.-К. Чак. Я не знаю. Ми повинні вирішити — всі разом — як нам діяти. У якому суспільстві хочуть жити люди.

Г. Р. Тобто в суспільстві, де «стори стануть людьми», чи в суспільстві, де запроваджено апарат насильства над людиною?

З.-К. Чак. Приблизно так. Або ми змінимо систему і почнемо застосовувати насильство до людей — у цьому випадку до тих, хто ­поширює ідеї так званого «консервативного гуманізму», або...

Г. Р. Або все перевернеться, може перевернутися з ніг на голову?

З.-К. Чак. Так.

Г. Р. Чому ж ви тоді зволікаєте?

З.-К. Чак. Запровадити апарат насильства — це крок, який має величезне значення. Апарат насильства не запроваджують для конкретного випадку. Або насильства над людською думкою та волею немає ніде, або воно скрізь.