Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

— А що ж іще? — запитав я.

— Куди подіти сторів? Що з ними робити? Їх же в сотні, в тисячі разів більше, ніж нас. Створити всім їм «людські» умови життя — неможливо. Навіть якщо ми віддамо їм свої будинки, а самі переселимося в хліви. І потім — дорослі стори не можуть жити по-людськи, бо не володіють мовою, не мають знань. Тут може йтися лише про їхніх дітей, які ­повинні бути поміщені в людські умови. Тоді вони виростуть людьми, як ми. Але дитинчат сторів теж в тисячі разів більше, ніж людських дітей...

— Що ж робити?

— Не знаю. Ми даємо серію статей на цю тему в зав­трашньому номері. Без долучення до цього цілого апарату держави з її ресурсами нічого не вирішиш. Всі люди повин­ні зрозуміти, побачити й відчути те, що побачили та відчули ми.

— Але ніхто нічого не відчуває, — сказав я. — Ніхто і не збирається руйнувати те, що існувало багато тисячоліть. «Голос Рейха» тепер веде нескінченні атаки на ПКГ, обливаючи її брудом і зводячи все до «купки змовників і містифікаторів». Усе подають так, ніби групка крикунів рветься до влади, маючи якусь власну мету. І всім це подобається: дев’яносто дев’ять відсотків людей вважає, що так воно і є.

— Так, я читав, — сказав Дубов. — Ми бачимо по собі, як важко повірити в те, що ти ніякий не святий, а страховисько — людоїд, убивця... Людина воліє пожирати життя собі подібного і мати при цьому абсолютно спокійну со­вість. Мій дід молився по три рази на день і був упевнений у своїй святості, готувався в рай...

— Мій — теж, — сказав я. — Я сам п’ятнадцять років колов і розтинав сторів, мов кроликів.

— Ось, — кивнув Дубов. — І жодних негативних почуттів, думок. Взагалі жодних почуттів.

— Ми звикли, — сказав я.

— Якщо твої дід і прадід пили кров — то для тебе це вже святі патріархальні традиції. Розумієш? Річ не в тому, що вони пили кров, а в тому, що вони твої дід і прадід. І ти не дозволиш «паплюжити їхню пам’ять».

— І будеш сам пити кров, вважаючи це абсолютно нормальним, — підхопив я.

— Так! — розпалився раптом Дубов. — Страшно і неприйнятно лише те, що ти робиш сам по собі, вперше. Але варто цьому перейти в традицію — як воно освячується і стає звичайним. «Не могли ж діди-прадіди помилятися!» «Не могли ж вони бути людоїдами!»

— Так, дивовижно, — погодився я. — Борючись за цю саму «істину», ти йдеш війною проти своїх батьків, дідів і прадідів. Проти себе самого, тому що вони всі — людоїди і вампіри — живуть у тобі.

— Одного прекрасного ранку, — продовжив мою думку Дубов, — ти раптом дізнаєшся, що виріс в роду чудовиськ, що живеш у країні людожерів...

— Жах якийсь.

Я загасив останній недопалок: ми викурили з Дубовим цілу пачку.

Якийсь час ми слухали шелест вишні біля вікна і цвірінькання пташки, що славила літо.

— Що ж нам робити? — спитав я, звертаючись швидше до пташки, ніж до Дубова. — Вчора я колов Кривого і...

— Що?

— Мені здалося, що я вбиваю людину — старого сивого дідуся... Це нестерпно.

— Дім, — Дубов раптом обійняв мене за плече. — Ми не можемо більше жити, як жили, — це основне. Зрештою, можливо, це — наш хрест? Наша місія? Нам є для чого жи­ти, Дім. Ми щасливі нарешті. Невже ти хотів би, як раніше, писати свої репортажі про перевиконання плану на м’ясо­комбінатах? Чому ми так боїмося змінити своє життя, піти назустріч новому, несподіваному, справжньому? Навіщо нам тліти у брехні? Напиши, Дім, про свої почуття.

— Які?

— Про які ти мені сказав, коли колов Кривого. Це цінно. Ми дамо в суботній номер.

— Але...

— Я знаю, — перебив мене Дубов. — Ти ніколи не писав про те, що виходило з тебе самого, з твоєї глибини. Тому що, можливо, наші глибини весь цей час спали. І нас навчили іншого розуміння журналістики. Але тепер пора почати говорити. І нехай буде, що буде!

— Нехай буде, що буде, — повторив я за ним, як загіпнотизований.

5

Після візиту Дубова я цілий тиждень відчував якийсь незрозумілий приплив енергії. До мене повернулося відчуття сили, яке було в далекій молодості. Так, я відчував себе юним, собою. Навіть Ельза й Альберт перестали мене дратувати, настільки я внутрішньо віддалився від них і їхніх думок. Відтепер — вперше — у мене була своя таємниця, пов’язана з чимось глибоким у мені. І я навіть не намагався ділитися нею, знаючи реакцію дружини та сина.

Останнім часом Альберт все більше займався сторами, що мало би мене радувати. Чим рідше я ходив у хлів, тим частіше туди навідувався Альберт. За якихось кілька місяців він, фактично, забувши вже про своє «акторське» покликання, перейняв на себе основний догляд за сторами. Він їх доїв, чистив, водив на злучку. Це була дивовижна і незрозуміла зміна. Він зовсім непогано, згідно з моїми вказівками, роз­різав Кривого, і я знав, що наступного стора буде колоти він.

Він ставав дедалі більше схожим на мене — на мене вчорашнього...

Якось я застав їх удвох з дружиною на кухні, занурених у бурхливе обговорення двох останніх викиднів Маші. Ельза топила жир зі сала Кривого у великій емальованій каструлі, а Альберт закручував банки з м’ясом — щоби стерилізувати їх тут же, в іншій великій каструлі, повній води. Коли вони мовчали, Ельза, я помітив, кидала теплий погляд на Альберта. Між ними панувала повна гармонія.

Маша насправді ось уже другий раз поспіль не виношує малюка, і я підозрював, що причиною може бути блудний стор, який унадився ходити до неї ночами. Вирішивши вистежити його, я вставав іноді серед ночі і йшов перевіряти хлів. Маша спала, як ні в чому не бувало, зарившись у солому.

Це трапилося в ніч на неділю. Сильний вітер розгойдав гілку вишні, яка почала барабанити у вікно, і розбудив мене. Я вийшов на ґанок і відразу ж побачив світло у хліві. Цього разу я вирішив діяти розумніше. Зайшов із протилежного боку паркану, взяв у руки камінь і кинув, розмахнувшись, у двері. Через лічені миті тінь метнулася від хліва і перемахнула через паркан — прямо мені в руки.

— Ах ти ж кобель чортів! — схопив я його за волосся і потягнув назад до хліва на світло.

Я відчинив двері й силою штовхнув стора всередину, гидливо відсторонившись від його ще напруженого — слизького — тваринного знаряддя (воно ковзнуло мені по руці).

— Так ти будеш мені псувати