Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник
Маша стояла, як і раніше, рачки, по стегнах у неї текла кров.
— Гад! — кров ударила мені в голову, і я, однією рукою міцно тримаючи його за волосся, іншою вихопив із-за одвірка старий заіржавілий ніж, яким я нарізáв сторам їжу.
— Тату! Не треба!
Я остовпів і наблизив лице до обличчя стора. Це був Альберт, мій син.
— Т-ти?!
Я відкинув його в кут, відчуваючи, що можу не впоратися зі собою.
Альберт, весь голий, скрутившись калачиком, плакав на соломі — чи то від страху, чи від ненависті до мене.
— Прошу тебе, не говори мамі! — благав він крізь сльози, не підводячи голови.
Я вийшов, не промовивши ні слова.
6
Чи була це гра з боку Альберта, чи він сам зі страху в усьому зізнався, але вже через кілька днів після цього випадку Ельза підійшла до мене і запитала чужим відстороненим голосом:
— Ти знаєш, що наш син зв’язався зі сторою?
Я саме чистив картоплю і від несподіванки навіть випустив з рук ножа.
— Зі сторою? — перепитав я, ледве впоравшись зі собою. — Ну, припустимо.
— Ти не повинен так вже його засуджувати.
— Я тебе не розумію.
— Він ще дитина, — сказала Ельза, дивлячись мені прямо в очі (вона це вміла). — Так, незважаючи на це.
— Припустимо, — сказав я. — І навіщо ти мені це говориш?
— Щоб ти зрозумів, що краще він зі сторою, ніж... із якою-небудь дівчиною, яка почне його принижувати, а то ще й вимагати одружитися з нею. Ти ж сам мужчина — повинен розуміти, що таке чоловіча потреба.
— Відколи це її задовольняють за допомогою скотолозтва?
— Але ти ж сам собі суперечиш, — відразу ж завелася Ельза. — Ти сам мене переконував, що вони — «як люди».
— Але ти їх, тим не менше, продовжуєш їсти, — не витримав я.
— Але це ж твоя думка, а не моя! Я так зовсім не вважаю. Ну, Дім... — вона наблизилась і обійняла мене за шию. — Якщо подумати, то що такого сталося? Навіщо робити подію?
— Мені здається, це ти її робиш.
— Я вирішила поговорити, тому що...
Вона замовкла.
— Ну.
— Тому що він тебе боїться... так, боїться.
— Альберт?
— Так. Він прямо в якомусь жаху через тебе. Ти його так налякав.
— Коли?
— Тоді... — вона ніжно провела мені пальцем по потилиці. — У хліві.
— Ну, звідки ж я міг знати, що це мій власний син?
— Але ж ти міг його вбити, тим ножем...
— А, ти і про ніж знаєш?
— Тільки не осуджуй його ще й за те, що він поділився зі своєю матір’ю.
— Я не розумію, до чого ти ведеш.
— Зрозумій... — вона майже лягла на мене м’якими грудьми. — Йому потрібно...
— Ти хочеш сказати...
— Так, нехай походить до неї, поки... Ну що тут такого, врешті-решт?
— Що значить «поки»?
— Поки не знайде собі жінку для життя.
— Боже, Ельзо, і це ти говориш? Ти? Щоби ми дозволили синові скотолозтво? — я відсторонив її від себе рухом руки.
— Скотолозтво? — очі її загорілися. — Тобі треба обов’язково все споганити! Тоді заріж її! Сьогодні ж!
— Кого? Машу?
— Так, її! Я хочу, щоби ти її зарізав. Чому ти злякався? Вона дає погане потомство. Вона...
— Що?
— Вона відьма! Альберт усе розповів.
— Що?
— Як вона сама його спокусила — так, у хліві.
— Не може бути, — сказав я. — Ти прекрасно знаєш, що стор не може не послухатися людини. Він просто знаряддя в руках людини, тому що... — я ковтнув слину, — тому що він зведений до рівня ніщо, речі, у нього відібрано гідність.
— Ти знову! — вона навіть тупнула ногою. — Ти з глузду з’їхав — яка гідність у корови? У свині?
— Але стори...
— Ті ж корови! — вона просто сказилася. — Якщо ти не заріжеш її — я сама її заріжу. Ось цими руками!
Вона пішла, грюкнувши дверима. «Невже вона її... ревнує? — подумав я, беручись знову за картоплю, щоби заспокоїтися. — До сина? До мене?»
Невже вона відчуває — всупереч своїм заявам — в Маші суперницю: значить — рівну собі? Але навіщо тоді вона просила дозволу на зв’язок із нею Альберта?
Я ніколи не міг знайти в ній логіки, в своїй жінці.
Через тиждень вони поїхали з Альбертом на море. «Йому треба відпочити, відключитися після всього», — заявила Ельза. Я не протестував.
Чи не вперше я залишився вдома сам зі сторами.
Того ж вечора, ще погано розуміючи, що я роблю, я обмив Машу в душі й привів у дім. Вона злякано озиралася, роздивляючись на всі боки — на меблі, телевізор, підлогу... Вона ніколи цього не бачила.
— Ось тут ми живемо, — сказав я їй, сідаючи навпроти на стілець. — Це ось — стіл. Стіл, розумієш? — я вказав рукою на стіл. — Це називається «буфет». Це — «вікно».
Я повів її до шафи, повної Ельзиних ганчірок, і повільно та виразно перерахував їй їхні назви.
— Ну, гаразд, для першого разу вистачить. Тепер спробуємо тебе одягти.
Я взяв із полиці чисту, ще не ношену нижню білизну, і допоміг Маші її одягнути. Вона довго оглядала білі трусики, які я їй натягнув на стегна, не розуміючи, навіщо вони.
— Так тре-ба, — сказав я чітко, передаючи їй інформацію не стільки словами, скільки тоном.
Так само обережно я надягнув їй на груди бюстгальтер: Маша не протестувала, тільки з подивом дивилася на тиснену тканину ліфчика.
— Ти людина, розумієш? — сказав я їй. — Ти зовсім не тварина.
Я одягнув на неї плаття, затягнув блискавку на спині, на ноги — туфлі.
— Ти кра-си-ва, — сказав я. — Повтори. Повтори, чуєш, ну? Кра-си-ва.
Вона мовчала.
— Кра-си-ва. Кра-си-ва.
І тут щось заклекотало у неї в горлі, і я чітко почув щось схоже на «клсва».
— Що ж ми зробили з тобою, бідна? — сказав я. — Ти ж людина.
Вона стояла, розставивши ноги трохи ширше, ніж належить, трохи більше, ніж належить, нахилившись уперед — не знаючи куди подіти свої довгі засмаглі руки, що визирали з коротких рукавів. Так, руки, не «лапи».
— І я міг тебе зарізати, з’їсти, — сказав я. — Як зарізав і з’їв Руду, твою сестру.
Не знаю, навіщо я це все говорив уголос.
І тут вона, ніби щось зрозумівши, сама зробила крок назустріч, підійшла і, зовсім не боячись, обійняла мене за шию — як колись. Її пружні теплі груди під тканиною розплескалася, передаючи тепло і ніжність моєму тілу: коли Маша нахилилася, вони якось вислизнули з бюстгальтера (у Ельзи груди були на два розміри більші), і я відчув — своїми грудьми — вишеньки її пружних сосків.
— Ти любиш мене, я знаю, — сказав я. — Уже давно.
Я поцілував її в оксамитову шию, і вона почала плакати.
Я знав, що це кінець — тому я так відразу