Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

ідеалу, зосередившись на пробудженні «вищих» почуттів тільки щодо людини? Та й цього цілком вистачило, щоби поставити під сумнів фізичне існування людини, не кажучи вже про розвиток її духу, культури. Христос особливо й не приховував, що пропагована ним «любов до ближнього» призведе — не може не призвести — до скасування експлуатації ближнього. А в такому разі хто ж буде працювати на людину? Як вона виживе, а, основне, як виживе в перевтомленому і напівголодному тілі її дух? Чи не звідси — «Блаженні вбогі духом» та ідея «винагороди в потойбічному житті»? Ідея апокаліпсису, швидкого кінця історії та людства? Не випадково з приходом Христа прийшло відчуття, що «життя закінчилось», усі (християни) почали «любити один одного», бо «ось-ось кінець». Це — логічно. Якщо завтра всім помирати, якщо завтра кінець світу, то можна не тільки ставитись один до одного як до брата, але можна також не їсти ні тварин, ні рослин — взагалі нічого не їсти. Можна здійснити остаточний «ідеал людини». Якщо завтра кінець світу, то його можна зустріти і з голодним шлунком.

Усе це добре, та після пришестя Христа минуло... чотири тисячі років. А де кінець? Кінця щось не видно. Світ продовжує існувати. І продовжує існувати завдяки своїм законам, які тримали його й раніше, до Христа. І невипадково померлі голодною смертю члени згаданої секти проповідували швидкий кінець світу. Тому й так «легко» померли, відмовившись «експлуатувати» та «їсти» живе, що, як і за часів Христа, чекали «кінця світу» «з четверга на п’ятницю». Для здійснення ідеалу людини обов’язково потрібна апокаліптичність. Якби вона охопила раптом усіх без винятку людей (збоку це виглядало би як хвиля фанатизму), все людство просто, як ті члени секти, вимерло б упродовж місяця, «люблячи і голодуючи». Ідеал всіх ідеалістів був би досягнутий. Питання фізичного (тлінного! — ось звідки це у Христа) існування, не кажучи вже про культурне (яка ще культура, якщо завтра кінець світу?), відійшли би на задній план, в розряд несуттєвих.

Поява на землі «людини в повному розумінні цього слова» (тобто істоти, яка володіє всім набором власне людських почуттів) була б одночасно й кінцем цієї людини. Ідеал кладе кінець фізичному, тілесному існуванню (звідси Христова «ворожість» щодо життя, тіла). Поява людини (а не «напівзвіра», як його, в принципі, правильно іменує пан Б. Соловйов) можлива не як тривалість, а тільки як спалах. Спалах наднової зірки — ось що таке людина. І потім — небуття.

Що ж у такому разі являє собою людина не як істота «закінчена, що померла», а як істота «яка триває», яка живе — запитаємо ми в пана Б. Соловйова? Як істота, яка триває, яка жива — людина є незакінчена істота (і тому вона ще дихає!). Ідеал для неї існує лише для того, щоби тягнутись угору, не скотитися зовсім до почуттів і відчуттів тварини. Все людське в людині, звичайно ж, від ідеалу. Але занадто сильне світло ідеалу пробуджує в людині занадто багато людських почуттів, які аж ніяк не узгоджуються з потребами життя. І не тільки з потребами тіла, але і з потребами того людського духу, який співвідносять зі створеною — і що твориться — на Землі культурою. За сильного світіння ідеалу людина (як істота, яка триває) гине фізично та культурно. Великий письменник ХIХ століття Лев Толстой може тут служити живим прикладом: хоча його почуття визначалися всього лише недосконалим християнським ідеалом (що майже не враховує тварин і рослин), жаху перед тим фактом, що на нього працювали інші люди, Л. Толстому вистачило, щоби поставити собі за мету відмову від сімейної власності, від своєї великої творчості, щоби піти, фактично, жебракувати «у світ». Якби цей ідеал засяяв Л. Толстому раніше, в його юності, ми не мали би ні геніального письменника, ні взагалі людини культури. А мали б, у кращому випадку, ченця чи просто жебрака, а в гіршому — не мали б і цього (бо припинення фізичного існування жебрака набагато більш імовірне, ніж припинення життя графа).

Отже, ми бачимо, що пан Б. Соловйов заганяє нас у глухий кут — сам того не помічаючи. Розпалюючи в нас «ідеал людини», він робить чергову в історії людства спробу зруйнувати основи життя (які ніколи не спиралися на якусь «ідеальну справедливість», «вселенське співчуття») й відтак зупинити життя і покінчити з людиною як «недосконалою» істотою. Ну, в такому разі, нам усім заздалегідь треба погодитися з «кінцем світу». У такому разі — необхідний апокаліпсис, апокаліптичне світовідчуття. Останнє і є згода з припиненням життя: втрачає своє значення все земне — побут, проблеми, турботи, гроші, успіх, слава тощо. Кінець він і є кінець. Кінець життя.

Нічого подібного (на жаль чи на щастя?) в нашому суспільстві ми не спостерігаємо. Пострабовласницька цивілізація — спокійна і стійка. У ній вирішено проблеми, що хвилювали християн, комуністів і фашистів, разом узятих. Всі три ідеологічні течії були позначені «спрямованістю вперед», апокаліптичністю, що взагалі властиво революційним ідеологіям, які змінюють основи життя. Щодо постісторії, то тут немає місця для такого сприйняття часу. Ми «завмерли» — живемо неначе поза часом, надаючи життю самостійного значення. Узгоджуючись із тим ступенем «людяності», який і є для нас нашою «совістю».

Ніколи не було на Землі абсолютно «нелюдських», «безсовіс­них» людей. «Люди-звірі» — це вигадка істеричних гуманістів. Просто були різні поняття про «людину», про те, що таке «людина». Усі люди — навіть комуністи і фашисти — вважали себе «людяними» (відповідно до їхнього поняття про «людину»!). І «совість» вони мали — тільки свою, що перебувала на «своїй» відстані від ідеалу. І у нас вона на відстані: наважуюся стверджувати, набагато меншій, ніж у комуністів і фашистів. Так, ми грішні. Не випадково в книгах древніх релігій, як-от Біблія, однією з провідних є думка, що життя — це гріх. Будь-яке. Що будь-яка людина — грішна від народ­ження. «Більше грішна — менше грішна» — це вже не так важливо: та й хто може виміряти, порівняти? Ось Б. Соловйов вважає, що ми здійснюємо жахливий гріх, експлуатуючи і поїдаючи сторів. А ми вважаємо, що грішними були фашисти, які масово знищували «нижчу расу». Вбивства сторів нас не жахають, а дії фашистів — жахають. Самому ж панові Б. Соловйову члени згаданої секти могли би дорікнути «бездушністю до рослин»: бо шановний філософ зрізує рослину (щось же він та їсть), не замислюючись, що вона може мати душу.

Хто вибрав життя — той не повинен корчити дурня і вдавати «чистенького». Люди в усі часи існували завдяки компромісам із так званою «совістю», виробляючи в себе певний ступінь глухоти до божевільних криків ідеалу. Люди різнились і різняться між собою ступенем компромісу та глухоти, але не тим, що один живе безкомпромісно і «чисто», а