Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Перший із них мав виголене щокате обличчя, невеликий кирпатий ніс, вузькі очі, рясні веснянки і світло-руде волосся. Незважаючи на свою плохеньку зовнішність — а цілком можливо, якраз через неї — цей чоловік усім своїм виглядом підкреслював власну керівну роль і максимальну неналаштованість на різного роду забави. Одягнутий він був неформально: в темно-сірий спортивний костюм з помаранчевою блискавкою на худі і назвою бренду, вишитою над серцем, й акуратно заправлену чорну футболку з логотипом футбольного клубу «Шахтар», де на червоному тлі перехрестилися два молоти. Цей одяг підкреслював спортивність чоловікової будови тіла.

Другий — людина з землистого кольору обличчям, очима, оточеними темними колами й обвітреними, непристойно-червоними губами — мав на собі натомість темно-сині костюмні штани, блакитну сорочку на короткий рукав і затискав під пахвою шкіряну течку. Він був неголений. Темна щетина проступала на щоках, шиї, на підборідді і над верхньою губою, але тільки посилювала незбагненно-тривожну невідповідність цієї безсумнівно маскулінної риси з надмірною чуттєвістю ніжних уст.

На запрошення Професора увійшовши до помешкання, обоє продемонстрували свої посвідчення і відразу перейшли до справи. Губатий показував, а спортивний ставив запитання. При цьому жоден із них нічого не пояснював, і обоє дивились на Професора і його сина пронизливими, сповненими підозр поглядами.

Чи знаєте ви цього чоловіка? — запитав спортивний у той час, як губатий простягнув Професорові аркуш із чорно-білим зображенням. Це була збільшена фотографія на документи. З неї дивився чоловік приблизно одного з Богданом віку. Він мав на собі щось схоже на військовий однострій, тільки визначити, до якої армії належав, було неможливо: погони, шеврони й інші знаки розрізнення змазалися, вочевидь, під час копіювання.

Обличчя натомість вдавалося розгледіти без перешкод. Приємне обличчя, без особливих прикмет: охайно зачесане коротке волосся, густі брови, прямий погляд очей, рівний ніс, у лінії рота ледь проглядається натяк на усміх. Звичайне обличчя, яке навіть не так просто запам’ятати. Нічого особливого.

Професор заперечно похитав головою.

А в чому річ? — запитав він. — Хто це?

На запитання гості не відповіли, натомість губатий простягнув наступних два аркуші. Перший із них був ніби спотворена копія попереднього: збільшена фотографія на документи. Чоловік на фото чимось віддалено нагадував невідомого військового: посадкою голови, може, навіть лінією губ. Але здавалося, над його обличчям зіграли жорстокий жарт якісь безвідповідальні фотошопери, перетворивши на справжнє чудовисько, на страхітливу потвору. Частини його обличчя не пасували одна до одної, здавалися поєднаними докупи фрагментами облич різних людей.

Щось схоже можна було сказати і про друге зображення, тільки частини обличчя на цьому портреті не пасували з інших причин. Це був фоторобот, створений за допомогою комп’ютерної програми: неоковирний, неприродний. Проте і Професор, і його син з першої ж миті впізнали і ці великі окуляри на пів обличчя, і специфічним чином примружені очі, які водночас надавали обличчю розгублености й хитрости, — але, не змовляючись, жоден із них навіть виду не подав. Професор не хотів зашкодити синові, у знайомстві якого з цією жінкою анітрохи не сумнівався. До того ж йому було соромно зізнаватися у власній довірливості: він сам дозволив їй жити тут стільки часу, він впустив її до свого дому, він відкрився їй повністю. Син не хотів зашкодити батькові: хто його знає, які почуття до цієї особи міг приховувати старий.

Вам знайомий хтось із цих людей? — запитав спортивний, з притиском звертаючись до Професора. — Впізнаєте?

Єдине, що я можу сказати, — повагом мовив Професор, піднявши власні багатостраждальні окуляри на чоло і розтираючи кулаками червоні від перенапруги очі, — що цьому бідоласі зробили з біса невдалі операції. Це несумлінна робота. Суцільна халатність і непрофесійність. Його зацерували, як ляльку-мотанку. Бідолашний.

Не відкриваючи рота, спортивний видав серію звуків, які мали, вочевидь, свідчити про глибокодумність. Губатий склав губи трубочкою і швидко перемістив їх із боку в бік.

Ну, — сказав спортивний, — ви ж відмовились його оперувати.

Я? — збентежився Професор. — Я про нього нічого не знаю. Весь минулий рік я був в Ізраїлі. Померла моя дружина… Я…

Губатий мовчки простягнув наступного аркуша. Це була роздруківка з Професорової поштової скриньки: прохання проконсультувати щодо важкопораненого бійця, який перебував на межі життя і смерти, хворого на ретроградну амнезію. Під текстом можна було розгледіти фотографію: щільно забинтована нерівна куля, з якої прозирали щілинки запухлих очей.

Професор підстрибнув і замахав руками.

Я не отримував цього листа… Не пам’ятаю такого. І звідки у вас доступ до моєї скриньки? Що за дешеві фокуси?

Спортивний тим часом знову тицяв Професорові в обличчя фоторобот жінки.

Ось ця особа, — говорив він затятим тоном, — повністю оплатила лікування й реабілітацію підозрюваного. Вона стверджувала, що є його дружиною. І, врешті, таки забрала його з лікарні, зобов’язавшись залишатись у контакті з медпрацівниками й іншими службовцями, але обоє зникли безслідно.

Він ефектно підвищив голос і тицьнув пальцем онімілому Богданові в груди:

Підозрюваного вона записала на ваше, до речі, ім’я.

Тоді зробив плавний, майже танцювальний півоберт і з гучним приплескуванням ляснув Професора по плечі:

А в якості домашньої адреси подала оцю ось вашу квартиру.

Вам є що сказати? — нарешті озвався губатий.

У чому його підозрюють? — запитав Богдан.

Вас, до речі, все це навряд чи стосується, — заспокоїв його замість відповіді спортивний. — Ми знаємо, де ви перебували протягом останніх двох років. До вас запитань немає. Ми вміємо цінувати наших героїв.

І він по-змовницьки підморгнув.

Чого не скажеш про вашого батька, — осмілів губатий. У нього був мелодійний голос, і він чудово володів інтонаціями. — До вашого батька ми маємо чимало запитань. Він, схоже, спільник цієї парочки.

Можливо, ворожий інформатор, — сухо кинув спортивний.

Імовірно, зрадник держави, — сумно зітхнув губатий, звівши докупи брови в печальній міні.

Це непорозуміння, — сказав Богдан. — Це якась нісенітниця.

Тим більше, ви, схоже, зібрались кудись далеко, Професоре, — кивнув спортивний на валізи в коридорі і порожнє помешкання із залишками розтрощених меблів. — Розпродали тут усе. Потрібні гроші на перший час на новому місці?

Його дружина щойно померла! — обурено закричав Богдан. — Ви не маєте права!

Не маємо, — погодився губатий. — Але краще йому піти з нами. Справа надто важлива. Йдеться про цілісність країни.

І він потряс перед Богданом аркушами, з яких дивилися незнайомий чоловік зі спотвореним обличчям і фоторобот жінки, водночас дуже знайомої і цілковито незнаної.

Взявши свою маленьку валізку з найнеобхіднішим, яку так і не встиг розпакувати, Професор обійняв сина і поклав йому на долоню волоський горіх.

Якщо вони самі тебе не