Амадока - Софія Юріївна Андрухович

А що коли посадити секвою? — спадало на думку Богданові. — Секвої живуть по шість тисяч років.

Їй дуже подобалися магнолії, — пригадував Професор. — Ми завжди ходили навесні до ботанічного саду, коли вони зацвітали.

А що ти думаєш про гінкґо білоба? — запитував Богдан.

Вони деякий час мовчали, аж раптом Богдан звернув увагу на волоський горіх. Він узяв його в руку і замислено втупив погляд у заглибини й виступи шкаралупи.

Це залишили твої друзі, — сказав Професор.

Богдан підняв на нього запитальний погляд.

Які ще друзі?

Я ж одразу тобі сказав: тут були твої друзі. Понівечений чоловік, якого вкрай невдало оперували, — він вчинив увесь розгардіяш. І жінка, разом із якою ти пограбував мене двічі.

Професор зніяковіло почухав голову і опустив очі:

Я старий дурень. Знаєш, я вирішив, що вона — наша нова прибиральниця. Я впустив її додому. Вона жила тут довго разом зі мною. Я навіть уявити не міг, що ця особа мене пограбувала. Вона здавалася такою простакуватою, такою щирою.

Богдан різко схопився з-за столу. Не те щоб Професорові слова були повною неправдою. Дещо таки трапилося перед тим, як він зник на довгих два роки, — але протягом цього часу сталося стільки всього набагато серйознішого: тепер йому зовсім непросто — якщо взагалі можливо — вдавалося пригадати події, які передували війні. Зрештою, про війну він не хотів говорити.

Випадкова жінка справді була, і йшлося тоді про якусь дитячу витівку, дріб’язкову помсту, про образу, від якої йому роздирало легені. Чим усе те закінчилось? Ким була жінка? Де він її зустрів? Як вона виглядала? Ні імени, ні жодних особливих прикмет її Богдан пригадати не міг, хоч як не намагався.

Він нічого не знав про того іншого — понівеченого, як сказав батько, — чоловіка. І не зовсім розумів, про яке друге пограбування йшлося. А коли ще взяти до уваги те, що коїлося зараз у помешканні, і батькові слова про недавню присутність тут чужинців, які все це спричинили, ставало геть моторошно. Він повернувся сюди, шукаючи спокій, — і одразу зіткнувся з іншим виміром безладу.

Богдан відчув, як його накриває почуттям провини. Знайоме, нудотне відчуття: ніби потужна морська хвиля намила йому в нутрощі і в горлянку пісок і гострі уламки мушель.

Знаєш, — сказав він батькові, — не було б жодних пограбувань, якби ти мене колись не втягнув у ту історію. Я пограбував тебе, щоб виправити інше пограбування. Я хотів повернути на місце голову лева. Знаю, це був не найкращий спосіб.

Професор зняв окуляри і заходився так старанно витирати їх серветкою, що врешті з неприємним хрускотінням видавив одне зі скелець. Тепер він майже нічого не бачив на ліве око.

Я винен перед тобою, — сказав він, торкаючись рукою синового плеча. Той відсунувся і відійшов до вікна, втупившись у підсобні приміщення монастиря, дахи яких вигулькували з-поміж крон дерев.

До якоїсь міри я не підозрював, що все так обернеться, — продовжував говорити Професор. — Я справді хотів тобі допомогти. Але той чоловік — Красовський — з певного часу мав наді мною надто велику владу. На його прохання я оперував номенклатурників. І не оперував тих, кому це справді могло полегшити життя, але кого влада прагнула покарати. Я регулярно ходив і переповідав усі розмови моїх колег і знайомих, свідком яких я був і в яких сам брав участь. Я провокував людей говорити на небезпечні, заборонені теми. Я сам давав їм читати книжки, які мені перед тим позичав Красовський. О, він володів розкішною бібліотекою забороненої літератури. Він взагалі чудово розумівся на літературі і мистецтві.

Він був уже такий древній, — казав Професор. — Він давно вже не працював офіційно, але все ще мав великий вплив. А я був молодий і дуже пишався своєю професією — це було щось зовсім нове, практично невивчене. Уяви тільки: я міг змінювати людей! Мене це й дотепер не припиняє захоплювати. Але я не про це. Я про Красовського, який мав наді мною владу навіть тоді, коли почали змінюватись часи і коли фактично він уже начебто нічого не означав. Але такі речі насправді не змінюються, правда ж? Страх нікуди не зникає, почуття провини може лише зачаїтись, вдати щось інше. Це наче хитрий вірус-мутант, що знаходить прихисток у людському ДНК, жодним чином не проявляючи себе під час найретельніших аналізів. Ми сьогодні всі здорові. Тепер люди озираються назад і говорять: які раніше були дикі часи. Їм спокійніше думати, що людство стає гуманнішим. Або ні: спокійніше про це не думати взагалі, для цього сьогодні з’явилось багато технічних можливостей. Настав час відволікання.

Витягнувши з нагрудної кишені пачку сигарет, Богдан закурив. Дим він випускав просто у своє відображення в шибі. Надворі було вже майже темно. В монастирському саду засвітилися ліхтарі.

Я до сьогодні не можу чітко собі це пояснити. Можливо, моя покора була пов’язана з іншою жінкою, онукою того чоловіка. Я не буду тобі розповідати подробиць, це було надто давно, це вже стільки років неправда. Але ти зустрічався з нею: вона приїздила на похорони твоєї баби. Я так і не збагнув навіщо. А може, причини походять з іще давнішого часу. Той чоловік був якимось чином пов’язаний із нашою родиною. Мені відомо не все, але те, що я знаю, хотілось би забути. Він, зрештою, зробив для нас багато доброго. Знаєш, навіть це помешкання дісталося нам від нього. Але тобі не потрібні всі ці старі, вицвілі історії. Те, що було, — загуло. Нікому немає користи з намагання воскресити давно померлих. Минуле розсіялося назавжди. Його не існує. Немає тут про що говорити.

Так сказав Професор, перш ніж почав розповідати своєму синові історію їхньої родини.

Він сидів за столом, тримаючи в долонях горіх, і все, що було перед його лівим оком, пливло розмитими плямами. І лише коли Богдан наблизився і сів зовсім поруч, Професор чітко його побачив.

amoromality

Київ, Поділ

фото: маленька постать старого посеред вулиці внизу, його голова закинута догори, рука піднята у вітальному (або прощальному) жесті, розгубленість на обличчі

Вподобань 4

Протягом останніх подій ми вже доволі багато разів стикались із літнім консьєржем, який стежить за порядком у під’їзді Професора, а ще досі не знаємо, як його звати. З іншого боку, нам дотепер невідоме ім’я набагато важливішого персонажа цієї історії — самого Професора, — тому буде цілком закономірно, якщо старий пан, що дедалі відчутніше потерпає від наступу хвороби Альцгаймера у тісній комірчині між підвалом і першим поверхом царського будинку, за широкою скляною вітриною, так і залишиться безіменним.

Пізнього-пізнього вечора, який уже відповідніше було би вважати глупою ніччю, консьєрж власноруч привів до дверей Професорового помешкання