Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Він зірвався на крик: істеричний, пронизливий. Він бризкався слиною. Він трясся і розмахував руками.

Я не знав, де вас шукати! Ваш номер телефону не відповідав! Ви повинні відшкодувати все. Ви зобов’язані повернути всі мої речі: всю техніку, посуд, прикраси, коштовності. Де наші родинні фотографії? Де частина Пінзелевої скульптури? Де старий записник?

Богдан мружився і усміхався, продовжуючи хитати головою, — ніби ніяк не міг чогось осягнути, повірити власним очам і вухам.

Все це й мені належить, батьку, — неголосно промовив він. — Ці речі пішли на мої операції. Бачиш? — і він підніс до обличчя руки, заходився тицяти пальцями у свої шрами, в сліди каліцтва, ще й корчив при цьому огидні, потворні міни.

Професор обвів Богдана невидющим поглядом. Здавалося, він не чує його й не бачить. Раптом він похитнувся, захрипів і мало не втратив рівновагу. Богдан підхопив старого і допоміг йому сісти на стілець поруч із кухонним столом.

Романа налила до склянки води, знайшла на дверцятах вимкненого холодильника пляшечку корвалолу (там, де сама залишила її роки два тому), накапала рідину на кілька крихт цукру, які вдалося виколупати з цукернички. І аж тоді звернула увагу на предмет, що стояв на столі перед напівнепритомним Професором.

Поруч із сільничкою та дерев’яною коробкою для серветок стояла чаша, схожа на особливо велику картонну ємність для кави. На етикетці було зображене стилізоване деревце з розкішними густими вітами. Це був естетичний, приємний об’єкт, якого хотілося торкатись. Він навіював думки про екологію, дбайливість і увагу до деталей.

Навколо чаші на столі були розкладені конверти з насінням, а також розрізнені насінини, більші й менші, що лежали окремо: Романа зауважила кілька каштанів, купку яблучних насінин (якщо то не були насінини грушеві), купку насінин груші (якщо, звісно, то не був такий сорт яблук), кругле насіння липи, що трималося на висушених крильцях, кілька жолудів, схожі між собою кісточки різних розмірів (сливи, персики, абрикоси?).

Романа зойкнула і прикрила долонями рот, а тоді поволі сіла навпроти Професора і взяла його за руку. Його щелепа тремтіла, а зуби цокотіли. Обличчя налилося болем. Професор міцно заплющив очі, намагаючись не заплакати, — і все ж заплакав.

Богдан нечутними кроками підійшов до столу. Він мовчки спостерігав за сценою, переводячи погляд з Професора, його руки в долонях Романи, Романиного співчутливого обличчя — на зернятка й насінини, на конверти з назвами рослин, на чашу з екологічного картону, який швидко і безслідно розкладається в ґрунті. Романа і Професор, здавалося, забули про Богданову присутність, поглинуті переживанням втрати. Романа гладила поморщену, слабку Професорову руку. Тремтячу руку, яку безглуздо було навіть уявляти із затисненим у ній скальпелем.

Котроїсь із митей над ними вибухнуло ревіння тварини. Задрижали шиби у вікнах, приміщеннями покотилась луна. Роздираючи нутрощі, голос виривався назовні. Гнів і біль, які він ніс у собі, блискавично випалювали кисень. Повітря налилось отрутою.

Вона померла! — ревів Богдан, охоплений шалом. — Вона померла, померла, померла, а я її так і не побачив!

Він перевернув стіл, одну за одною повиламував дверцята у кухонних шафках, повивертав шухляди. Жбурнув пляшечку корвалолу у вікно, і шибою розповзлася страхітлива павукоподібна тріщина. Богдана тим часом понесло з кухні далі — і чутно було, як він гамселить заскленими портретами пацієнтів об стіни, як розкидає вміст валіз, лаючись, на чім світ стоїть. Усе, що ще залишалось у цій квартирі після минулорічного Роминого перебування, виявилося потрощеним, зламаним, випатраним, порваним, зім’ятим, знищеним. Тріщали дерев’яні ніжки меблів і полиці, скрипів, прогинаючись, метал, дзвенів кришталь, розсипаючись на сотні й тисячі друзок. Рвався папір, шаруділи аркуші Професорових документів, розліталося по всіх усюдах пір’я з подушок, клапті спеціяльного гіпоалергенного наповнювача ковдр, історії хвороб. Із завіс злітали двері. Розсипалися стіни.

Професор, чиї губи побіліли, а білки очей враз заповнилися візерунком судинок, зробив спробу підвестись, але Романа стиснула його руку і змусила залишатись на місці. Вона серйозно поглянула йому в очі і похитала головою. Так вони й сиділи, слухаючи багатоголосся руйнації. Професор впізнавав передсмертне звучання кожної речі. Кожен удар, що долинав із інших кімнат, відгукувався в його тілі печією і стогоном.

Це тривало довго і жодним чином не йшло на спад. Здавалося, сили не покидають Богдана — навпаки: він ніби напувався своїми діями, ніби ставав дедалі могутнішим. Його розпирало.

Він знов увірвався до кухні, могутніми кроками забігав навколо двох постатей, які, зсутулившись, утиснувши голови в плечі, сиділи посеред безладу. Його очі горіли. Волосся на голові стовбурчилось. Він був схожий на Мінотавра, який у всій повноті осягнув безмір жорстокости зіграного над ним людьми і богами обману.

Він схопив Професора за плечі і заходився трусити ним, майже піднявши в повітрі. Романа повисла в Богдана на плечі, але той відшпурнув її, ніби вона була крильцем липової насінини. Рома впала на кахлі, боляче вдарившись потилицею, хоч і не знепритомніла. Усе ж вона не могла підвестися, щоб знову захистити Професора.

Так само несподівано, як почалась, буря вщухла. Богдан затих і, важко відсапуючись, посадив Професора на той же стілець, на якому старий сидів раніше. Бідолаха здавався відсутнім. Його очі дивилися поперед себе, в точку на стіні. Богдан нахилився до його обличчя і з притиском заговорив.

Він говорив про те, що мати померла, а син так її й не побачив. Що він не поговорив із нею і не розповів про хлопчика, який день у день, роками чекав, коли мама нарешті здійснить свою обіцянку і забере до себе. Він розповідав подробиці хлопчикових снів, його страхи і приводи для нічних сліз. Розповідав про його надії і образи.

Говорив про відчуття покинутости, непотрібности й нелюблености. Описував їх у найменших деталях, як описують симптоми хвороби.

Розповідав про хлопчикову тугу, про невтоленість його потреб. Про відсутність матері і про відсутність батька. Про відсутність дорослого чоловіка в його, хлопчиковому, житті.

Звірявся, як це: бути вихованим трьома старими жінками.

Говорив про зраджені сподівання. Багато говорив про зраду. Про різні зради, яких довелося зазнати дитині і яких довелося зазнати молодому чоловікові.

Описував ні з чим не зрівняне щастя, яке охопило юнака, коли він повірив у можливість близькости з батьком, у шанс підтримки.

І про ні з чим не співмірне розчарування, огиду до себе і злість після того, як наївно дозволив себе ошукати. Про сором і приниження.

Про покарання себе самого. Про образу на цілий світ. Про невиправність.

Говорив: ось ціна недомовлености. Ось наслідки відчужености. Ось результати приховування і забування.

Хто я такий? — запитував знову і знову. — І хто ти такий? —