Важка весна - Борис Пахор

не каже, тільки стоїть і чекає, як ота жінка поруч, яка тримає пари вовняних шкарпеток. Головне, що вони там. І всі на тій толоці учасники і водночас глядачі тієї божевільної історії двадцятого століття.

Може, йому справді соромно — перед тими, хто згорів у печах? А може, він повинен уявляти їх у тій німій виставі, яку оповила курява і палить сонце, подумалося йому.

Тоді хтось закричав: «Поліцаї! Поліцаї!»

І море голів ураз схилилося, мов над ними загуркотів літак; зігнулися, щоб позбирати з землі свої речі, і розбіглися. Так розбігаються перелякані мурахи і несуть соломинки врізнобіч. Чоловік затиснув черевики під пахвою, безрукавка сховалась за пазухою, фотоапарат зник у кишені. Радко Субан тримав чоботи при животі і йшов повільно, немов на прогулянці.

Курява здійнялася хмарою, люди розсипалися полем, мов розкидані парашутисти, які щойно повискакували з літака і не знають, що їм робити на оцій випаленій трав’янистій землі.

Він тихо вилаявся, як лаялася б кожна людина на поліціянта, а водночас подумав: добре, що бодай поліціянти нагадали їм про людську гідність. Хтось же нас повинен привести до тями.

Люд, що був порозбігався, потроху почав збиратися знову. Хтозна, чи справді була поліція; натовп може запалити лише саме передчуття, дуже займиста ця матерія — натовп. Так він знову опинився коло жінки з вовняними шкарпетками в руках.

— Двісті франків, — сказала вона.

— Двісті франків! — здивовано вигукнула якась дівчина. Але не дивилася на її шкарпетки, а тим паче на його чоботи.

Дівчину тримав попід руку хлопець, і вони йшли пліч-о-пліч крізь спеку, пилюку і тисняву. У руках у них нічого не було, і, можливо, вони нічого й не купували; лише вивели отак на прогулянку своє кохання. Хлопець показав зігнутою рукою на чоботи, а вона повела поглядом за його рукою. І тут він їй щось сказав на вухо і засміявся.

— Продаєш чоботи? — запитала жіночка з вовняними шкарпетками в руках.

— Так, — сухо відповів він, розізлившись через сміх хлопця, бо то неправда, що він позбувся того вояка, бо не продавав би його чобіт.

— Скільки? — запитала жіночка, але не чекала на відповідь, бо саме комусь простягла свої шкарпетки.

— Віддам за будь-яку ціну, — відповів.

— Вони не дорогі, — сказала вона не почувши, і в задумі знову склала руки.

Тоді з натовпу вистромив голову сивоволосий старенький і запитав:

— Скільки ця шмата?

— Скільки дасте?

Старий мовчав і мацав шмату кістлявими пальцями, схожими на ніжки павука з сивими волосками. Перший покупець, подумав він, і був удячний російському хлопцю. Так, тепер він принаймні стояв упевненіше. Бо не все одно, як людина тримається, навіть інакше віє від людини, коли та розгублена, інакше — коли зухвала.

Старий наблизив носика до шмати і понюхав; цікаво, чому його зацікавила саме шмата, а він передусім хотів би продати чоботи. «Нюхай, нюхай», — іронічно думав він, вона пахне соломою, бо на ній він спав біля Рейну, у неї загортався, коли вночі навпочіпки над ровом справляв нужду.

Тоді старий пішов.

Отже, і з шматою не буде діла; можливо, не треба було його подумки так провокувати; мабуть, людина даремно забуває, що віддає всі свої думки ближньому.

Але за хвилю старий повернувся.

— Вона ветха, — сказав він.

— Добра шмата. — І подумав про російського хлопця.

— Стара, — знову прошамкотів старий. Розгорнув її і примірявся до неї, розпростерши в руках. Вона була ширша, ніж його витягнуті руки, він скидався на кажана, обидва краї тих сукняних крил тримали його рожеві кігтики з пальцями пергаментної мумії.

— За неї я вам мало дам, — врешті сказав він.

— Скільки?

— Вона потерта, — сказав старий, немов сам до себе. — Дуже потерта.

— Скільки дасте?

— Триста. — Тепер старий вперше глянув на нього скоса запитально.

— Давайте!

— Як? — запитав старий, і його обличчя набуло переляканого вигляду. Йому здалося, що той відмовився. А наступної миті зрозумів, що той вигук був схваленням. Порахував гроші і зник у натовпі.

Згодом можна було помітити, як люд рідшає, немов сходить вода в штучному озері, коли відкривають шлюзи. Наближається полудень, подумав він. Усе ще тримав у кулаці гроші, і здавалося йому, що осиротіле поле дуже змінилося. І це через папірці, що зашурхотіли у його долоні. Немов уже й не належав до тих убогих, немов десь на нього чекали веселі і спочилі люди, до яких ось-ось мав вирушити. Який довгий шлях нам знадобиться, щоб відібрати в грошей ту страшну силу, подумав він.

— Чоботи нікому не потрібні, — поскаржився жіночці, яка все ще тримала пару шкарпеток у руках.

— Взимку ти б їх продав, — сказала вона, немов він став іншою людиною, перетворивши шмату на гроші.

— Взимку я буду вдома!

— Вдома?

І знову їй було байдуже до відповіді, бо її очі стежили за густим натовпом, який уже